44-річна Тетяна Потоцька-Євчук обрала для себе морально важку місію на війні — вона забирає тіла загиблих з передової. Своїм мікроавтобусом із написом "200" жінка об’їздила десятки тисяч кілометрів по бездоріжжю, часто — під обстрілами…
Останні десять років Тетяна Потоцька-Євчук займалася туристичним бізнесом: організовувала паломницькі тури Україною і за кордоном. А коли почалося повномасштабне вторгнення рашистів, присвятила себе волонтерській діяльності.
Почалося усе несподівано: у Харкові від коронавірусу помер батько подруги. І пані Тетяна відважилась поїхати за ним… "Відтоді місцеві жителі, які втратили своїх рідних на війні, стали телефонувати й просити про допомогу, — каже Тетяна Потоцька-Євчук, волонтерка ГО "Військові капелани Волині". — З Нідерландів пригнали машину-рефрижератор, і так почалися мої поїздки в морги Миколаївської, Харківської, Донецької та Дніпропетровської областей".
Жінка каже: що ближче до лінії фронту, то менше цивільних машин. "Ти залишаєшся фактично сам на трасі. Інколи бачиш такі ж самі автомобілі, які везуть додому "двохсотих", — каже пані Тетяна. — Від цього стає моторошно, все це нагадує кадри фільму "Апокаліпсис". За багато годин у дорозі набрякають ноги й болять очі". Від квітня співрозмовниця доправила до різних міст та сіл України понад сто тіл військовослужбовців. У середньому одна поїздка забирає чотири дні, бо доводиться об’їжджати підірвані мости та розбомблені дороги.
"Один зі складних етапів місії "Вантаж-200" — впізнання, — каже жінка. — Якщо тіло більш-менш збереглось і я маю фотографію, ідентифікувати реально. Втім доводиться зазирати у кожен пакет із тілами. В такі моменти моє серце розривається на шматки від болю. А є понівечені тіла, відповідно, й сама процедура впізнання їх складніша та забирає більше часу. Доводиться робити ДНК-експертизу, і лише тоді я забираю тіло. Іноді мішки із загиблими ми тягнемо з поля бою..."
Чи не найскладніший — передусім емоційно — момент зустрічі з рідними тих, кого ти привіз у домовині.
"Батьки — на колінах біля порога, божевільний плач вдови і перелякані дитячі очі — тата більше немає! А ти лише повторюєш, як мантру: "Пробачте, вибачте, не вберегли". Найважче — це дивитися в очі рідним, я інколи їх просто опускаю, а всередині у мене — пекло, — признається жінка. — Ось нещодавно у Рівне привезла 31-річного героя Костянтина Дмитрієва, який пішов добровольцем на війну ще у 2015-му. Після того повернувся додому, але вторгнення путіна змусило його знову взяти зброю до рук. Чоловік загинув на Луганщині внаслідок авіаудару. У нього залишились дружина та дворічна донечка. Чи не після кожного похорону я повертаюсь додому й довго плачу, а тоді — знову за кермо і в дорогу. Бо це наші воїни і вони заслуговують на достойне вшанування..."
Вікторія ТРУДЬКО
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
44-letnia Tetiana Potocka-Jewczuk wybrała dla siebie trudną moralnie misję na wojnie — z linii frontu zabiera ciała poległych żołnierzy. Kobieta przejechała już dziesiątki tysięcy kilometrów swoim minibusem z napisem „200", często pod ostrzałem.
Przed wojną, przez 10 lat, Tetiana Potocka-Jewczuk zajmowała się turystyką: organizowła pielgrzymki w Ukrainie i poza jej granicami. Ale kiedy rozpoczęła się inwazja Rosjan na pełną skalę, poświęciła się pracy wolontariackiej.
Wszystko zaczęło się niespodziewanie: ojciec przyjaciela zmarł z powodu koronawirusa w Charkowie. A pani Tetiana odważyła się pojechać po jego ciało samochodem. – Od tego czasu ludzie, którzy stracili swoich bliskich w czasie wojny, zaczęli dzwonić i prosić o pomoc – mówi Potocka-Jewczuk. - Przywieźli mi samochód chłodnię z Holandii i tak zaczęły się moje podróże do kostnic w obwodzie mikołajowskim, charkowskim, donieckim i dniepropietrowskim - dodaje wolontariuszka.
Kobieta relacjonuje, że im bliżej linii frontu, tym mniej cywilnych samochodów spotyka. - Jesteś praktycznie sama na drodze. Czasami widzię tylko auta podobne do mojego, którymi też zabierane są ciała zmarłych - mówi pani Tetiana. - To jest przerażające, wszystko przypomina apokaliptyczny film.
Od kwietnia wolontariuszka dostarczyła ponad sto ciał żołnierzy do różnych miast i wsi w Ukrainie. Średnio jedna podróż trwa cztery dni, bo trzeba obejść wysadzone mosty i zbombardowane drogi.
- Jednym z trudnych etapów misji jest identyfikacja ciał – mówi kobieta. - Jeśli ciało jest w dobrym stanie, mniej wiećej w całości i mam zdjęcie, identyfikacja jest szybka. Musisz jednak zajrzeć do każdej paczki. W takich momentach moje serce pęka z bólu. Są to jednak najczęsciej ciała okaleczone, w związku z tym procedura identyfikacji jest trudniejsza i zajmuje więcej czasu. Specjaliści muszą zrobić badanie DNA i dopiero wtedy biorę ciało.
Najtrudniejszy – przede wszystkim bardzo emocjonalny – jest moment spotkania z bliskimi.
- Rodzice klęczą, jest szalony krzyk wdowy i przerażone oczy dzieci – taty już nie ma! I powtarzasz tylko jak mantrę: „Przepraszam, przepraszam, nie uratowali". Najtrudniej jest spojrzeć im w oczy, czasami po prostu je opuszczam, a w środku mam piekło – przyznaje kobieta. Niedawno przywiozła do Równego 31-letniego bohatera Konstantyna Dmitriewa, który zgłosił się na ochotnika do pójścia na wojnę w 2015 roku. Potem wrócił do domu, ale inwazja Putina zmusiła go do ponownego chwycenia za broń. Zginął w wyniku nalotu w obwodzie ługańskim. Pozostawił żonę i dwuletnią córkę.
- Po każdym pogrzebie wracam do domu i długo płaczę, a potem znów wsiadam do samochodu i ruszam w drogę. Bo to są nasi żołnierze i zasługują na honor - podsumowuje Tetiana Potocka-Jewczuk.
Wiktoria TRUDKO, Fot. Tetiana Potocka-Jewczuk
