— Катерино, в кожного своя історія вимушеного виїзду за кордон. Яка вона у вас?
— Якщо чесно, я взагалі не вірила в повномасштабну війну і не планувала нікуди їхати. Напередодні, 23 лютого ввечері, цікавилася напровсяк у своєї турагентки можливістю придбати авіаквитки. Вона сказала, що майже всі авіакомпанії літають з України, і все гаразд. З тим і лягла спати. Мені здавалося, що поки Бориспіль працює, все ок.
Наступного ж дня не уявляла, що робити. Я живу в центрі, ніде неподалік не було бомбосховищ — у двох зазначених у плані КМДА виявились підвальні офіси, ясна річ, зачинені. Мене запросила в укриття жінка з волонтерської спільноти, знайома знайомих, моя читачка. Пишаюся тепер знайомством з нею. Юлія щодня з 24 лютого допомагає, рятує, підтримує.
Ми приїхали до неї в гості з моєю директоркою, півторарічною донькою і мамою. Пів ночі спали в її гарній затишній квартирі, другу половину провели в бомбосховищі…
— І все-таки ви не залишились у столиці. Які знайшли для цього аргументи? Для себе насамперед...
— З маленькою дитиною дуже важко бігати туди-сюди по тривозі. А ще — я почувалася дуже вразливою. На ранок ми уже просто чули вибухи, бачили з вікна 23 поверху, як ПВО збиває ракети над містом... Старший син Юлії — в ЗСУ, молодший — у теробороні. Зранку вони сказали, що Київ намагаються оточити, і ми або виїжджаємо зараз, або можемо не виїхати взагалі. В мене не було ілюзій стосовно того, що буде під російською окупацією. Тож ми поїхали.
Юля забрала дівчат своїх синів та маму однієї з них. Я другим авто — маму, Мішу (доньку, — Авт.) та свою директорку. Ми їхали найвужчими доріжками або взагалі бездоріжжям. Я тепер дивуюся, як моя низька машина там пройшла — не всюди з першого разу... До Тернополя добиралися 20 годин, а зазвичай я долаю цей шлях за шість. Бачили винищувачі, війська і т.ін.
У Тернополі мені ДУЖЕ хотілося спати — майже доба за кермом і ніч без сну до того далися взнаки. Проте вдалося відпочити лише три години, після чого пролунала повітряна тривога. Зрозуміла, що не витримаю в такому режимі, а дитину це травмуватиме. Хотілося виїхати кудись, де не буде сирен.
— Так ви опинились у Польщі, якщо конкретніше — у Вроцлаві. Чому вибрали саме це місто?
— У Вроцлаві на мене чекала письменницька резиденція — щоправда, з серпня. Дорогою до кордону я написала директору тамтешнього Дому літератури. Він зрозумів з пів слова і сказав, що вони уже чекають мене й облаштовують житло... Через чотири доби черги на кордоні мені таки вдалося поспати без сирен.
— А не було думки поїхати десь далі — до Австрії чи, може, Франції?
— Я не обирала місце для канікул. Звісно, логічніше було би рушити до Відня, ходити по музеях чи на Лазурне узбережжя... І взагалі я нічого поганого не бачу в тому, що тимчасово переміщені сім'ї вибирають де краще — життя одне і його треба жити, особливо тепер, коли ми знаємо, як швидко, несподівано й жорстоко воно може припинитися.
Але я просто рятувалася від війни, і отримавши притулок та почувши себе в безпеці, одразу почала багато працювати з пресою, аби говорити про те, що відбувається в Україні, та допомагати іншим. Тому до думок про те, чи не рушити мені далі, справа не дійшла.
— Наскільки ускладнювало ситуацію те, що у вас — маленька дитина?
— Вона не зрозуміла, що відбулося, і не була цим травмована. В її очах ми спочатку довго їхали в машині з улюбленою Танею і Бабусею, потім ще довше — лише з Бабусею, і навіть їли в машині, чого зазвчай не робимо.
Тепер у неї нові іграшки, нова кімната, новий парк, нові каруселі і всі убраннячка теж нові, тому що з собою я взяла зимових речей на одну ніч у бомбосховищі. До того ж з нами тепер живе Бабуся. Прекрасна пригода! Міша не лякається гучних звуків, як я, і не смикається, коли батареї гудуть схоже на сирену. Це велика удача, що вона ще таке малючатко.
"Мені приємно, що книжку релевантно оцінили в Польщі"
— Торік ви отримали у Польщі відзнаку Angelus за роман "Nikt tak nie tańczył jak mój dziadek", перекладений Богданом Задурою. Тоді ви обійшли 12 українських номінантів, серед яких були Андрій Любка і Олег Сенцов. Наскільки це було для вас несподівано?
— Не можу вам однозначно відповісти. По-перше, цю премію дають за товсті романи, а не за книжечки до 100 сторінок, як моя. По-друге — значно більш відомим авторам зазвичай. По-третє, її рідко дають жінкам (за 15 років жінки отримували її тричі — це були Забужко, Алексієвич і я).
Але з іншого боку, я написала книжку і завжди знала, що вона дуже, дуже, дуже хороша та важлива. В Україні її дуже добре сприйняли читачі та блогери, але професійні відзнаки проігнорували. Проте це звична для мене ситуація. Думаю, це ще не кінець життєвого шляху цієї книжки.
* Photo by Oksana Borovets
— І до того ваші твори охоче видавали у Польщі. Можна пригадати принаймні ще дві книжки — "Sonia" й "Szczęśliwi nadzy ludzie". А тепер щось нове заповідається?
— Так, у 2022 та 2023 тут вийдуть у перекладі збірка моїх поезій, книжка "Шапочка і кит" та роман "Сніговий тепл".
— До речі, в нинішніх обставинах щось пишете чи не до того?
— Так, пишу.
— Чим вас приємно вразили поляки та які, можливо, нові риси ви відкрили у наших сусідах?
— Я не думаю, що "поляки", "німці" чи "українці" — це якийсь сталий набір рис. Люди, з якими я стикалася, вразили мене відкритим серцем і бажанням допомогти. Уряд країни — великою кількістю рішень на користь біженців. Коли в жовтні 2021 я отримувала у Вроцлаві нагороду Angelus, на кордоні з Білоруссю помирали в лісі діти від холоду, голоду і хвороб — Лукашенко тоді вигнав біженців, а Польща їх не впустила. А для українців відкрили кордони.
— Як даєте собі раду з величезним обсягом інформації, який сьогодні іноді буває важко "переварити", адже йдеться про смерть, жорстокість, ненависть і т.д.?
— Ніяк.
— Емоції та їх прояв — ті ж сльози — вдається контролювати? Принаймні на людях.
— Прояви емоцій не можна приховувати і не корисно контролювати. Я загалом не часто плачу, але знаю, що немає нічого поганого в сльозах на людях, це не соромно. Я стараюся дозволяти собі все відчувати і проживати цю ситуацію відкрито, щоби вона щонайменше мене пошкодила.
— А що сьогодні піднімає ваш градус оптимізму?
— Робота і докладені зусилля.
Богдан БОНДАРЕНКО
