У таборах у селах Безім’яне та Козацьке окупанти розмістили близько двох тисяч чоловіків. Формальний привід — для проведення фільтрації. Бранців тримають в антисанітарних умовах, жодних особистих речей із собою взяти не дозволили, паспорти та інші документи для ідентифікації особи відібрали. Такі дії перегукуються з радянськими методами перевірки репатріантів — громадян, які поверталися додому з нацистського полону.
Тоді, за результатами фільтраційної перевірки, лише 58% чоловіків і жінок змогли повернутися на своє попереднє місце проживання.
"Поведінка російської армії цілковито вкладається у практику радянських часів, — каже Тетяна Пастушенко, кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту історії України НАНУ. — Після Другої світової війни було створено мережу радянських фільтраційних таборів. Для всіх колишніх радянських громадян повернення до срср було обов’язковим: таку вимогу закріпили в міжнародних угодах між союзниками з антигітлерівської коаліції — радянським союзом, США та Великою Британією.
— Коли з’явилися перші такі табори?
— Наприкінці 1941 року. Це були так звані спецтабори для перевірки червоноармійців, які опинилися в оточенні або полоні ворога і повернулися в розташування радянських військ. Перевірку таких бійців і командирів поклали на працівників НКВС.
Згодом ця практика поширилася на цивільних, яких нацисти масово вивозили на примусову роботу до Рейху. Наприклад, лише на території Західної та Східної Європи створили 127 фронтових перевірно-фільтраційних таборів і 57 армійських збірно-пересильних пунктів, де могло одночасно перебувати близько півтора мільйона осіб. До роботи з репатріантами було залучено понад 37 тисяч радянських військовослужбовців.
Другим тиловим "ешелоном" репатріації стали 35 збірно-пересильних таборів, організованих у прикордонній зоні срср. Вони об’єднувалися в пункти і підпорядковувалися Народному комісаріату оборони. З кінця 1944 року стали створюватися відповідні репатріаційні органи в Україні.
— Як проходила перевірка?
— Її проводили співробітники НКВС, НКДБ і контррозвідки СМЕРШ. Крім того, після прибуття за місцем проживання репатріанти знову повинні були пройти перевірку в органах держбезпеки. Її деталі ми можемо довідатися з фільтраційних справ. Співробітники НКВС заповнювали доволі велику анкету, в якій особлива увага приділялася тому, коли й за яких обставин потрапила людина на територію держав, які воювали проти срср, або в окуповану Німеччиною країну. Репатріантів запитували, чи служили вони в арміях країн, що воювали з срср, або інших військових антирадянських формуваннях, коли та за яких обставин повернулися до срср чи прибули на кордон, чи були заарештовані, чи перебували в ув’язненні нацистів. Можна сказати, репатріантів розглядали як людей, які вчинили державну зраду.
— Відомо, що під час перевірки у репатріанта забирали всі документи. Розкажіть про це докладніше.
— Так, натомість видавали скерування на постійне місце проживання з позначкою "посвідкою на проживання служити не може". Додам, що репатріанти поверталися в тоталітарну країну, де діяли суворі режимно-обмежувальні заходи та паспортний режим. Тут вони ставали фактично людьми другого сорту.
Очевидно, що ці радянські практики перевірки і приниження, які сьогодні застосовують російські окупанти у фільтраційних таборах стосовно українських біженців, мають на меті не лише виявити проукраїнських активістів чи потенційних агентів. Це ті самі практики геноциду, покликані придушити опір українців російській агресії.
Анастасія Крупка
***
Rosyjscy okupanci umieścili około 2000 Ukraińców w obozach we wsiach Bezimienna i Kozackie. Powodem ich uwięzienia była fitracja. Więźniowie przetrzymywani byli w warunkach urągających zasadom higieny. Ponadto nie wolno im było zabierać ze sobą rzeczy osobistych, a także konfiskowano paszporty i inne dokumenty tożsamości.
Takie działania Rosjan korespondują z dawnymi, sowieckimi metodami represji. Wówczas zaledwie około 58 proc. mężczyzn i kobiet powracającycych m.in. z nazistowskich obozów, mogło wrócić do poprzedniego miejsca zamieszkania.
- Zachowanie armii rosyjskiej jest w pełni zakorzenione w praktyce czasów sowieckich - mówi dr historii Tatiana Pastuszenko, starszy pracownik naukowy w Instytucie Historii Narodowej Akademii Nauk Ukrainy. - Po II wojnie światowej powstała sieć sowieckich obozów filtracyjnych. Dla wszystkich byłych obywateli ZSRR powrót do kraju był obowiązkowy: taki wymóg został zapisany w umowach międzynarodowych między sojusznikami w koalicji antyhitlerowskiej – Związkiem Radzieckim, Stanami Zjednoczonymi i Wielką Brytanią.
Kiedy pojawiły się pierwsze takie obozy?
- Pod koniec 1941 roku. Były to tzw. obozy specjalne do kontroli Armii Czerwonej, która została otoczona lub schwytana przez wroga i wróciła do miejsca stacjonowania oddziałów sowieckich. Kontrola takich żołnierzy i dowódców została powierzona oficerom NKWD.
Praktyka ta rozszerzyła się później na ludność cywilną, która była masowo deportowana przez nazistów na roboty przymusowe w Rzeszy. Na przykład przed Europą Zachodnią i Wschodnią utworzono 127 frontowych obozów testowych i filtracyjnych oraz 57 wojskowych punktów zbornych i przerzutowych, które mogły pomieścić jednorazowo około półtora miliona osób. W pracę z repatriantami zaangażowanych było ponad 37 000 żołnierzy sowieckich.
Drugim, tylnym "eszelonem" repatriacji było 35 obozów koncentracyjnych zorganizowanych na pograniczu ZSRR. Więźniów grupowano w nich i podporządkowywano Ludowemu Komisariatowi Obrony. Od końca 1944 r. w Ukrainie zaczęły powstawać odpowiednie organy repatriacyjne.
Jak przebiegała filtracja?
- Prowadzili ją oficerowie NKWD, KGB i kontrwywiadu SMERSH. Ponadto po przybyciu na miejsce zamieszkania repatrianci musieli zostać ponownie sprawdzeni przez organy bezpieczeństwa państwa. Jego szczegółów możemy dowiedzieć się z opisów przypadków filtracji. NKWD wypełniało dość obszerny kwestionariusz, w którym szczególną uwagę zwracano na to, kiedy i w jakich okolicznościach dana osoba wkroczyła na terytorium państw walczących z ZSRR lub krajem okupowanym przez Niemców. Repatriantów pytano, czy służyli w armiach krajów, które walczyły z ZSRR lub innych wojskowych formacji antysowieckich, kiedy i w jakich okolicznościach wrócili do ZSRR lub przybyli na granicę, a także czy i kiedy zostali aresztowani lub uwięzieni przez nazistów. Można powiedzieć, że repatriantów uważano za osoby, które dopuściły się zdrady.
Wiadomo, że podczas kontroli odbierano repatriantowi wszystkie dokumenty. Czy możesz nam o tym powiedzieć więcej?
- Tak, dokumenty były skonfiskowane, a zamiast nich wydawano skierowanie do stałego miejsca zamieszkania z adnotacją "nie może służyć jako zezwolenie na pobyt". Dodam, że repatrianci powracali do totalitarnego państwa, gdzie obowiązywały surowe restrykcje i reżim paszportowy. Tutaj faktycznie stawali się ludźmi drugiej kategorii.
Jest oczywiste, że te sowieckie praktyki lustracji i poniżania, stosowane obecnie przez rosyjskich okupantów w obozach filtracyjnych przeciwko ukraińskim uchodźcom, mają na celu nie tylko identyfikację proukraińskich aktywistów czy potencjalnych agentów. Są to te same praktyki represji mające na celu stłumienie oporu Ukraińców wobec rosyjskiej agresji.
Autorka: Anastazja Krupka
