600 діб тривоги і віри. Як змінилось життя українців?

Шістсот днів і ночей триває війна, розв'язана російським диктатором проти України. 24 лютого 2022 року ніхто і уявити собі не міг, що вона триватиме так довго. А сьогодні ніхто особливо й не здивується, якщо будуть наступні позначки - 1000 днів, 1500.

Росія продовжує накопичувати ракети для масштабних обстрілів України

Сьогодні вночі знову лунала повітряна тривога, яка накрила майже всю Україну. Вочевидь, вороги закидали нас ракетами та "шахедами" на честь "круглої" дати. До того майже два тижні у Києві було тихо, і від цього було ще тривожніше. Адже ніхто не має ілюзій, що ворог припинить свої зазіхання на українські об’єкти енергетичної інфраструктури, школи та житлові будинки, пише Польсько-українська торгівельна палата.

Минулого року вони почали масштабні обстріли 10 жовтня, може, цьогоріч затримаються на тиждень або два – збирають сили та накопичують ракети. Вочевидь, окупанти чекають, коли почнеться опалювальний сезон, щоб вирахувати, як точніше поцілити в електростанції та занурити місто у холод і морок. Хоча минулого року українці переконливо довели, що жодні блекаути їх не злякають і не змусять погодитися на принизливі "мирні переговори".

Як змінилось життя українців за 600 днів?

Війна триває 600 довгих діб, і вже ніхто не питає, коли вона закінчиться. Навіть найбільші оптимісти усвідомили, що "цей дощ надовго". І думати, що завтра все скінчиться – це тішити себе зайвими ілюзіями.

Тому зосереджуємося на мирних звичних речах. Нагодувати та відправити до школи дітей. Сумлінно виконувати свою роботу. Донатити на ЗСУ. І постійно задавати собі питання: чи не замало я роблю для перемоги, чим я ще можу допомогти?

За ці шістсот діб змінилось наше життя. Відшарувалося усе неважливе. Відсіялися усі ілюзії та марні сподівання. Звісно, мріяти нам ніхто не забороняє, і ми мріємо – про перемогу та мирне життя. Але готові до затяжної війни.

На фоні люті, ненависті, страху та тривоги ми не розучилися відчувати й співчувати. Кожен день приносить нові трагічні новини. Вся країна дізналася про селище Гроза, де вбили третину населення. Щоночі "утюжать" Херсонщину, Чернігівщину, Дніпропетровщину… І це точно не військові цілі – гинуть мирні українці.

Майже 100% влучань по цивільних об’єктах – результат роботи корегувальників.

Тобто, мешканців тих самих сіл та міст, які без жодних докорів сумління показують ворогам, куди краще бити, щоб забрати якнайбільше життів. Своїх знайомих, друзів, родичів…

Ми засинаємо з телефонами і прокидаємося з ними, тривожно гортаючи стрічки новин. Де знову прильоти? Хто із знайомих воїнів загинув? Скільки ворогів ліквідовано? Чи не згоріла ще Москва? І через цей нон-стоп марафон новин – поганих і хороших – потроху починаєш божеволіти.

Тому на вихідні намагаюся вирватися на природу – зазвичай провідую своїх батьків-пенсіонерів. Вони кажуть, що їх вже не лякає свист ракет і гучна робота ППО. Тільки старенький пес ніяк не може звикнути до цих моторошних звуків – намагається вмістити свою величезну тушу у вузьку душову кабіну. Наче обмежений простір дає йому відчуття безпеки. Після таких "феєрверків" батьки заспокоюють його годинами – гладять та розмовляють, аж доки не перестане тремтіти та вляжеться спати, тяжко зітхаючи уві сні.

Батьки дуже переймаються, що не можуть робити достатні внески для наших захисників зі своїх доволі скромних пенсій. Тож тато ріже смужки з агроволокна, з яких місцеві жіночки плетуть маскувальні сітки для фронту. Ще донедавна воїни просили зелені та коричневі смужки, а ближче до настання холодів почали надходити замовлення на білі. Адже скоро зима, і всім очевидно, що доки лежатиме сніг, війна триватиме. Швидше за все, продовжиться, і коли сніг зійде.

Мама теж не відстає: зі старих футболок і светрів плете гачком круглі килимки для наших воїнів, щоб було м’якіше та тепліше сидіти. Її щотижневий план – не менше п’яти, хоча вже й руки не такі вправні, і очі не такі зрячі. Але натхнення та наснаги їй додають відгуки наших бійців: на фронті такі килимки розлітаються, як гарячі пиріжки.

Коли мамі забракло матеріалу, кинула клич у Фейсбук. І полетіли з усієї України старі футболки – зі словами вдячності та поваги до моєї літньої матусі.

Вона не може воювати, не може собі дозволити істотні донати, тож робить, що може.

Вчора я теж гостювала у батьків. Умовила маму відкласти свої килимки і поїхати разом до лісу -  грибів пошукати. Не знайшли жодного. Я засмутилася, а моя мудра мама сказала: а може, донечко, це й на краще.

Бо є прикмета, що багато грибів у лісі зазвичай на велику війну. Згадай, які кошики з грибами ми несли додому у 2013 році, перед початком війни на Донбасі. Або у 2021-ому, перед повномасштабним вторгненням. Та й то правда, обійдемося і без грибів, якби тільки мамині слова справдились. І почався інший відлік – годин, днів, місяців після нашої перемоги.

Вікторія Чирва

Copyright © Agora SA