Ранок ми починаємо з повідомлень у різних месенджерах. Їх сотні: окремо для Києва, Київської області, є локальні пабліки, які стосуються конкретної місцевості. Оператори ППО стали нашими найкращими друзями – ми їх не знаємо особисто, але з жадібністю чекаємо від них повідомлень. Точність їхніх прогнозів вийшла на такий рівень, що вони майже безпомилково можуть сказати, коли оголосять тривогу, а потім – коли відіб’ють.
Навіть діти вже розрізняють тривоги за типами. Летять «шахеди?». Значить, тривога буде тривалою – на 5-6 годин. Бо один з цих «мопедів» може висіти десь на межі двох областей за 300 км від твого будинку, але небезпека оголошується по всій області. Під час таких тривог навіть магазини вже не припиняють роботу: якщо зачинятися під час кожного оголошення небезпеки, можна закритися назавжди.
Інша справа – ракетна небезпека. Таку тривогу ігнорувати не можна – треба бігти в укриття. Але, на відміну від «шахедних», тривають вони недовго. А є ще так звані «тренувальні польоти»: ППО фіксують у небі якісь об’єкти, визначають їх як «розвідників», але попереджають, що будь-якої миті ситуація може змінитися. Хоча ми вже давно звикли до миттєвої зміни картинки, як в калейдоскопі. Ніхто нічого не планує навіть на день, не кажучи вже про більш довготривалі плани.
Починаючи з вересня, тривога зранку – майже завжди. Іноді вона триває по 10 годин – починається ще з ночі. Діти, які вчаться на першій зміні, давно забули, що таке повноцінне навчання. Бували тижні, коли мій молодший син-першокласник відвідував лише 3-4 уроки. Решту просидів в укритті. Спочатку я трохи переживала, що він не отримує достатньо знань, а тепер навіть не переймаюся. Шкільна наука точно не є зараз головним пріоритетом.
Бо питання, чи вчаться наші діти повноцінно, повністю втрачає сенс, коли думаєш, скільки дітей більше ніколи не підуть до школи. На сьогоднішній день жертвами російської агресії, за даними UNICEF, стало понад 2000 українських дітей. Майже 600 загинуло, решта зазнали поранень та важких каліцтв. І, поки я пишу цей текст, десь летить чергова російська ракета, яка може вбити ще одного малюка.
Особливо страшно, коли внаслідок удару гине ціла сім’я – мати з дітьми, які перебували вдома, доки чоловік був на роботі. Такі випадки відбуваються все частіше, і немає сил дивитися на згорьованих чоловіків, які в один момент втратили найближчих.
Ці трагедії порушують ще одне важливе питання – як журналістам висвітлювати ці події так, щоб, з одного боку, показати весь жах ситуації, з іншого – не перейти межу етики та здорового глузду, не зашкодити іншим, не поглибити біль постраждалих. На жаль, це вдається не завжди: чимало моїх колег у гонитві за сенсаціями публікують чорно-білі фото із соцмереж щасливих матерів та дітей, яких більше немає. І крупним планом – розпач чоловіків, які залишилися самі на всьому світі. Це те, чому нашим медійникам треба ще повчитися.
Ще одне питання – як поводитися з військовими, яких ми бачимо на вулицях. Особливо, якщо вони мають помітне каліцтво – наприклад, бракує кінцівок. Багато хто інстинктивно відводить погляд, щоб не бентежити бійця, хтось – навпаки, дивиться уважно і підкреслено жалісливо. Спеціалісти з інформаційної гігієни вчать, що єдиний прийнятний варіант поведінки – прикласти руку до серця та кивнути головою. Дякую тобі, воїне. Я ціную твій подвиг.
З військовими взагалі треба бути дуже дбайливими, зважувати кожне слово. Часто вони травмовані не лише ззовні, але й всередині. Їхня психіка, яка не була готовою до таких випробувань та не встигла адаптуватися, дає збої. І часто вони поводяться неадекватно. Моя мама, яка кілька місяців пролежала у лікарні, розповідала, що для того, аби зайти до палати, де лежить військовий, персонал мав спочатку розпитати про його психічний стан та настрій. Бо можна нарватися на грубе слово, а то й отримати чашкою у голову.
Але тих, хто насмілюється засуджувати таких людей, одиниці. Переважна більшість – виправдовує наших бійців. Авторитет ЗСУ серед українців безпрецедентно високий – і, звісно, це легко пояснити. Багато хто говорить, що після війни ця популярність військових буде конвертована у політичну діяльність – будуть створюватися партії, очолювані ветеранами. Хоча коли будуть наступні вибори – ніхто і не заїкається. А будь-які спроби спрогнозувати їхню дату викликають хвилю обурення. Спочатку перемога, потім – вибори.
Волонтерам стало набагато складніше. З одного боку, їхня діяльність більш упорядкована – налагоджені зв’язки, логістика, канали доставки тощо. З іншого – все важче спонукати людей на донати. Тих, хто живе у відносно мирних регіонах, війна ніби не стосується. Тому волонтерам доводиться мало не на голову ставати, щоб закривати збори. Сплеск «донатів» трапляється після якихось серйозних трагедій – люди охоче шлють кошти на допомогу постраждалим сім’ям та «згадують», що треба подякувати ППОшникам, які закривають для нас небо, та воїнам на передовій, які не дозволяють фронту просунутися далі. Але потім ентузіазм згасає, і волонтерам знову доводиться благати людей про допомогу.
Якщо описати одним словом, що відчувають українці через 1000 війни, я б обрала дієслово «адаптувалися». Наприклад, я пишу цей текст, коли відключене світло – після нещодавньої масованої комбінованої атаки росіян енергетики запровадили стабілізаційні відключення. Але я цього відключення навіть не відчуваю. У мене є зарядна станція, яка дозволяє підключити роутер (завчасно провела оптоволоконний інтернет, який працює навіть в умовах відключень), зарядити ноутбук, телефон тощо. Для світла у мене є LED-лампи на акумуляторах. Оскільки в моєму будинку електрична плита, я давно придбала переносну газову горілку, на якій можу розігріти їжу або зварити каву.
І я така не одна. З кожною новою атакою, з кожним новим ударом росіяни нас позбавляли звичних зручностей. Постійні тривоги порушують наші плани. Обстріли енергетики позбавляють світла. Але ми тримаємося, гнучко змінюємо графік, запасаємося необхідним обладнанням. Так, у нас немає світла. Але росії ще гірше – їй найближчими століттями нічого не світить.
Український бізнес також навчився собі радити. Біля кожної кав’ярні, перукарні або аптеки стоїть генератор, тож відключення більше не застають їх зненацька. Це неймовірно, але бізнес працює навіть у прифронтових районах. Тому і я, і багато моїх знайомих намагаються замовляти товари з Харкова або Херсона, Запоріжжя або Дніпра. Ми знаємо, в яких неймовірних умовах працюють ці підприємці, тому ладні чекати замовлення, скільки треба. Аби тільки підтримати цих незламних людей.
Але якщо з одного боку суспільство стало більш емпатичним, проявляє розуміння та співчуття, з іншого – радикалізується. Наприклад, нещодавня новина про те, що музикантів однієї української співачки мобілізували до ЗСУ, через що вона змушена була скасувати концерт, викликали полярну реакцію. Частина людей висловила обурення: мовляв, як це так, музикантів, які з них вояки? Але більшість коментарів була протилежною: музиканти – такі ж самі чоловіки, тож зможуть прислужитися батьківщині – необов’язково ж іти одразу на передову штурмовиком.
Власне, оце «необов’язково» є однією з причин, чому українські чоловіки буквально ховаються від представників ТЦК, не хочуть ставати на облік, місяцями не виходять з дому. Немає жодної гарантії, що після мобілізації вони без належної підготовки не потраплять одразу в саме пекло. І їх можна зрозуміти і навіть поспівчувати. Але з іншого боку – хто пожаліє тих воїнів, які багато місяців перебувають на «нулі», і їх нема на кого поміняти?
Один з таких військових – батько моїх дітей. Найменший, 6-річний Захарчик, під час нечастих сеансів відеозв’язку з чоловіком наївно питає: «Ну як там на війні, тату?». Той з награною бадьорістю відповідає: «Все нормально, синку!». Але ж я знаю, що ненормально. Що майже кожного дня в їхньому підрозділі є поранені, часом – убиті. І мені коштує чимало зусиль не думати про це, бо я боюся, що своїми думками та тривогами наражатиму свого чоловіка та його побратимів на небезпеку.
Останнім часом з’явилося багато культурного продукту, присвяченого війні – пісень, книжок, фільмів та серіалів. Не можу сказати, що всі вони високої якості. Але, мабуть, так митці намагаються висловити свої переживання, свій біль доступним їм способом – через кінострічки, літературу чи музику. Щоправда, особисто я не можу дивитися воєнні фільми: там обов’язково використовуються кадри перших ракетних обстрілів зранку 24 лютого 2022 року. Пройшло 1000 днів, пройде 5000 або 10 000 днів, а я досі пам’ятаю свій жах, що скував м’язи, у ці перші хвилини повномасштабного наступу.
Крім того, художні фільми про війну здаються мені занадто пафосними та фальшивими, документальні – занадто натуралістичними. Але я впевнена, що такі стрічки, як «20 днів у Маріуполі» або «Буча» повинен побачити світ. Всі ті, хто вважає, що «не все так однозначно» і що українці перебільшують жахи війни.
Який підсумок цих 1000 днів війни? Головна думка – це все вже було, росіяни виклали майже всі свої карти, і немає нічого, чим вони можуть нас налякати. Ворог підвищив наш поріг чутливості до небачених висот – ми майже спокійно сприймаємо те, що ще кілька років тому здавалося нездоланним і таким, що неможливо витримати. Звісно, у Кремля залишається ще один козир – застосування ядерної зброї. Але якщо путін таки наважиться на цей дикий безглуздий крок, це занурить світ у такий хаос та апокаліпсис, що навіть думати про це не хочеться. І тоді відлік днів нової війни почнеться для всього світу…