У перший же день після вторгнення росії Сергій Ребров ініціював створення Фонду підтримки української армії, об'єднавши навколо себе сотні гравців, які фінансово допомогли ЗСУ. Нещодавно ж 47–річний Ребров став одним із перших представників еліти українського футболу, який публічно оголосив, що переходить з російської мови на державну не лише у своїх інтерв'ю, але й у колі сім'ї... Нам вдалося поспілкуватися з легендарним спортсменом.
На момент інтерв'ю Сергій Ребров перебував в Об'єднаних Арабських Еміратах, де він тренує місцевий клуб "Аль Айн".
– Сергію, як тренер ви вже маєте звання чемпіона України та Угорщини, а недавно зі своїм клубом завоювали Кубок ОАЕ, потім ще й достроково стали чемпіоном країни. Як вам це вдалося?
– Здобутки в Об'єднаних Арабських Еміратах особливі, бо досягнув цих успіхів під час війни України проти росії. Після 24 лютого неможливо думати про футбол чи про тренерську роботу. Мої думки постійно з українським народом. Уже на другий день війни відверто сказав керівникам клубу "Аль Айн" та футболістам, що не можу працювати на повну потугу, бо постійно думав про людей, які гинуть на рідній землі. I я вдячний спортсменам, що вони поставилися до цього з розумінням... Фактично гравці компенсували мої недопрацювання своїм бажанням перемагати. Вони відчували мій морально–психологічний стан, і це підштовхнуло до тріумфів.
– Недавно ви зробили резонансну заяву, що переходите на українську мову спілкування навіть у сім'ї. Хто був ініціатором – ви чи ваша дружина?
– Ця ідея виникла давно. Ще коли ми проживали у Києві, то розмірковували над тим, щоб перейти на українську мову. Чудово розумів, що саме росія провадила насильницьку політику, аби українці були російськомовними...
Сьогодні, коли росія знищує мій народ, мені дуже неприємно розмовляти мовою країни–агресорки. Тож я вирішив, що ми принципово переходимо на українську. Нині моя дружина є так би мовити наставницею, оскільки вона краще знає рідну мову, бо зростала в україномовній сім'ї.
А от з дітьми трохи проблемно, бо в Дубаї, де мешкаємо, немає україномовних шкіл. Ми у пошуках репетиторів, впевнені, що знайдемо їх. Моя думка тверда: українець повинен спілкуватися своєю мовою, а не чужою.
– Ви були ініціатором створення Фонду підтримки української армії. Яку суму наші футболісти переказали ЗСУ?
– Це більш ніж один мільйон євро. Для мене важливо, що на мою пропозицію відгукнулися футболісти, які навіть були запеклими суперниками на полі. Війна об'єднала усіх. Навіть уродженець Бразилії Жуніор Мораес переказав солідну суму українській армії. Важливо, що спортсмени продовжують робити фінансові внески,
усвідомлюючи, що війна з росією ще не закінчилася. Водночас усі, зокрема і я, впевнені: ми переможемо.
– Що саме дає вам підстави робити такий оптимістичний прогноз?
– Україна переможе, бо, на відміну від російських окупантів, наша нація готова на подвиги. I це не красиві слова, а реальність. Це підтверджують вчинки багатьох героїв.
Ну а подвиги бійців на "Азовсталі" – це щось фантастичне. Вони не просто боролися за свободу України, але й надихали інших. Також я в захваті від нашого президента, який також б'ється за Україну і об'єднав навколо себе націю.
В окупантів усе інакше. Вони неготові віддавати життя за країну, а вміють лише чинити звірства.
– У 2008 та у 2009 роках ви виступали за казанський "Рубін". Які маєте взаємини з росіянами, з якими свого часу разом працювали?
– Я розділяю росіян на тих, хто лишився у своїй країні, і на тих, хто принципово покинув росію через напад на Україну. Iз другою когортою з приємністю спілкуюся, в нас немає жодних непорозумінь, бо вони визнають, що їхня держава – агресорка. А з першою когортою я просто спалив мости. Навіть не хочу з ними спілкуватися. Якщо хтось із росії зателефонує, то не візьму слухавки.
До речі, мене неодноразово запрошували очолити тамтешні клуби, але після 2014 року моя позиція однозначна – жодних контактів з країною, яка напала на мій народ.
– А який нині маєте зв'язок з окупованою рідною Горлівкою?
– Своїх батьків перевіз до Києва ще у 2014 році. Так сталося, що після того, як місто захопили рашисти, всі мої друзі також його покинули. Звісно, вони – проукраїнські. Моя мама підтримує зв'язок зі своїми приятельками, які залишилися на окупованому Донбасі. Вони стверджують, що життя там значно складніше, ніж до того. У Горлівці, до слова, є багато проукраїнських людей, але вони просто не мають можливості покинути рідну оселю.
Олег ЗУБАРУК
Piłkarz Serhij Rebrow: Rosjanie dzielą się na dwie kategorie. Spaliłem mosty
Pierwszego dnia po rosyjskiej inwazji Sehij Rebrow zainicjował powstanie Funduszu Wsparcia Armii Ukraińskiej, jednoczącego setki piłkarzy, którzy pomogli finansowo Siłom Zbrojnym Ukrainy. Niedawno 47-letni Rebrow został jednym z pierwszym ukraińskim pilkarzem, który publicznie ogłosił, że przestanie posługiwać się językiem rosyhskim i "przejdzie" na język państwowy - nie tylko w wywiadach, ale też w rozmowach z rodziną.
W czasie wywiadu Serhij Rebrow był w Zjednoczonych Emiratach Arabskich, gdzie jest trenerem klubu "Al Ain"
– Jako trener ma Pan już tytuł mistrza Ukrainy i Węgier, a ostatnio wygrał Pan ze swoim klubem Puchar ZEA, potem na dodatek zostali mistrzami kraju. Jak Pan to zrobił?
– Sukcesy w Zjednoczonych Emiratach Arabskich są wyjątkowe, bo osiągnąłem je podczas wojny Ukrainy z Rosją. Po 24 lutego nie mogę myśleć o piłce nożnej ani o pracy trenerskiej. Moje myśli są ciągle z narodem ukraińskim. Już drugiego dnia wojny otwarcie powiedziałem kierownikom klubu „Al Ain" i zawodnikom, że nie mogę pracować na pełnych obrotach, bo ciągle myślę o ludziach, którzy giną w mojej ojczyźnie. I jestem wdzięczny sportowcom, że potraktowali to ze zrozumieniem... Właściwie to zawodnicy odczuwali mój stan psychologiczny i jeszcze mocniej się wspieraliśmy, a to popychało do zwycięstwa.
– Niedawno powiedział pan, że rezygnuje z mówienia w języku rosyjskim nawet w domu. Kto był inicjatorem – Pan czy żona?
– Ten pomysł zrodził się dawno temu. Jeszcze kiedy mieszkaliśmy w Kijowie, zastanawiałem się nad przejściem na ukraiński. Doskonale rozumiałem, że to Rosja prowadzi brutalną politykę, próbując skłonić Ukraińców, by mówili po rosyjsku. Dzisiaj, kiedy Rosja niszczy mój naród, mówienie w języku agresora jest po prostu nieprzyjemne. Więc zdecydowałem, że przechodzimy na ukraiński. Teraz moja żona jest naszą językową mentorką, bo to ona lepiej zna język ukraiński - dorastała w rodzinie ukraińskojęzycznej.
Trochę trudniej jest z dziećmi, bo w Dubaju, gdzie mieszkamy, nie ma szkoły ukraińskojęzycznej. Na pewno będziemy szukać korepetytorów. Moja opinia jest stanowcza: Ukrainiec powinien rozmawiać we własnym języku, a nie w cudzym.
– Pan został inicjatorem Funduszu Wsparcia Armii Ukraińskiej. Ile nasi piłkarze przekazali Siłom Zbrojnym?
– To ponad million euro. Dla mnie jest ważne, aby otrzymać odpowiedź [ws. uczestnictwa w zbiórce] nawet od tych piłkarzy, którzy byli moimi zaciekłymi rywalami na boisku. Wojna zjednoczyła wszystkich. Nawet Brazylijczyk Junior Moraes przekazał znaczną sumę armii ukraińskiej. Ważne jest, aby sportowcy nadal wnosili wkłady finansowe, żeby zdawali sobie sprawę, że wojna z Rosją jeszcze się nie skończyła. W tym samym czasie wszyscy, zwłaszcza ja, jesteśmy pewni: zwyciężymy.
– Co konkretnie daje powód do tak optymistycznej prognozy? - pytamy.
– Ukraina wygra, bo - w przeciwieństwie do rosyjskich okupantów - nasz naród jest gotowy na wyczyny. I to nie są piękne słowa, ale rzeczywistość. Potwierdzają to czyny wielu bohaterów. Wyczyny bojowników w Azowstalu to coś fantastycznego. Oni nie tylko walczył o wolność Ukrainy, ale też inspirował innych. Jestem też zachwycony naszym prezydentem, który też walczy o Ukrainę i zjednoczył wokół siebie naród.
U okupantów wszystko jest inaczej. Oni nie potrafią oddać życia za kraj, mogą tylko popełniać okrucieństwa.
– W latach 2008 i 2009 grał Pan w kazańskim "Rubinie". Jakie są teraz relacje z Rosjanami, z którymi Pan razem pracował?
– Rosjan dzielę na tych, którzy pozostali w kraju i na tych którzy z zasady opuścili Rosję z powodu ataku na Ukrainę. Z tymi drugimi chętnie jestem w kontakcie, nie mamy żadnych nieporozumień, ponieważ uznają, że ich państwo jest agresorem. A tymi z pierwszej grupy spaliłem mosty. Nawet nie chcę z nimi rozmawiać. Jak zadzwoni ktoś z Rosji, po prostu nie odbieram.
Swoją drogą byłem wielokrotnie zapraszany do pracy w ich klubach, ale po 2014 roku moja postawa jest jednoznaczna – żadnego kontaktu z krajem, który zaatakował mój naród.
– Czy jest Pan w kontakcie z rodziną z okupowanej Gorłówki [miasto w obwodzie donieckim, z którego pochodzi piłkarz - red.]?
– W 2014 roku przeprowadziłem rodziców do Kijowa. Tak się złożyło, że po zdobyciu miasta przez Rosjan, raszystów, wszyscy moi przyjaciele też stąd sią zabrali. Oczywiście, oni do końca popierają Ukrainę. Moja mama dzwoni do koleżanek, które pozostały na okupowanych terytoriach Donbasu. Twierdzą, że życie tam jest o wiele trudniejsze niż wcześniej. Nawiasem mówiąc, w Gorłówce jest wielu ludzi kochających Ukrainę, ale po prostu nie mają możliwości opuszczenia rodzinnego domu.
Ołeh ZUBARUK
