Вже понад місяць кількість тих, хто повертається, перевищує кількість тих, хто їде з України. Як стверджують прикордонники, щодня до країни в’їжджає 35 — 38 тисяч людей, переважна більшість з яких — українці. Натомість виїжджає із країни за день приблизно 28 тисяч людей. Так, незважаючи на війну, люди прагнуть повернутися на рідну землю. Я побувала на ПП "Краковець", аби поспілкуватися із такими українцями.
На цьому автомобільному пункті пропуску легко побачити доказ нової тенденції. "Ось тут стоять машини на виїзд з країни, а там, за парканом, — на в’їзд", — вказує рукою старша офіцерка пресслужби Львівського прикордонного загону майорка Олександра Кучковська. І справді, машин, які чекають черги на в’їзд до країни, більше. Люди повертаються на власних автомобілях, бусами та рейсовими автобусами.
До віконечка паспортного контролю з документами в руках підходить 38-річна Мар’яна з Одеси. Їй разом з 9-річним сином Данилом довелося виїхати з країни більш як три місяці тому. "Що таке війна — ми відчули в перший її день, — каже жінка. — Зранку 24 лютого я прокинулась і почула вибухи. Малий дуже злякався, у нього була паніка. Ми не знали, якою ситуація буде далі, тому зібрали все найнеобхідніше і вже 25 лютого виїхали з Одеси в напрямку кордону".
Спочатку родина жила в Польщі, потім — у Німеччині. Жінка розповідає, що волонтери активно допомагають українцям адаптуватися у нових умовах, проте все одно увесь час хочеться додому: "У нас було непогане житло, смачна їжа, мирне небо над головою, але не було ні одного дня, коли б син не запитав: "Мамо, а коли вже додому?" Щодня ми дивилися новини, я довго зважувала всі за і проти повернення. І таки прийняла рішення їхати на Батьківщину...
Син, як тільки побачив на кордоні український прапор, одразу став веселим, щасливим. Тепер їдемо до родичів у Дніпропетровській області. Потім будемо повертатися додому, в Одесу. Радіємо, що нарешті знову на рідній землі. Більше втікати нікуди не збираємось — без рідних стін дуже важко, навіть коли ти в найкращих умовах".
Інспекторка прикордонної служби Оксана Сіль перевіряє документи тих, хто хоче в’їхати на територію України. У паузі розповідає мені: після 9 травня потік українських громадян на в’їзд до країни справді зріс. "Більшість каже, що важко жити за кордоном, тому й повертаються додому, — зазначає жінка. — Дуже багато людей з Київської, Миколаївської, Харківської областей. Повертаються навіть ті люди, чиї міста та села тимчасово окуповані. Кажуть, що шукатимуть помешкання на Західній Україні чи житимуть у родичів на контрольованій Україною території. Аби тільки на рідній землі. Найбільше людей повертається із Польщі, Німеччини та Чехії".
"МИ ЖИЛИ В ІТАЛІЇ, АЛЕ ПОВЕРТАЄМОСЯ В ІРПІНЬ"
Черга на кордоні рухається досить швидко. Потік машин не переривається ні на мить. Знайомлюся з 37-річною Валентиною зі Львова. Вони із сином виїхали до Чехії 3 місяці тому. "У мене віддалена робота, тому я можу працювати і за кордоном, — каже жінка. — Нині повертаємося в Україну на декілька днів, щоб оформити деякі документи, а потім ще поїдемо до Чехії. Синові у вересні треба буде йти до школи. Тоді вже й будемо вирішуваи, чи повертатися остаточно. Маю надію, що до цього часу Україна прожене цих клятих росіян з нашої території".
Слідом під’їжджає машина, з вікон якої визирають троє діток шкільного віку. Вони усміхаються і вказують на українські прапори на флагштоках: "Дивися, мамо, дивися!" 42-річна Ніна з дітлахами не були вдома більше як 3 місяці. Родина із Житомирської області була змушена виїхати з дому ще у перший день війни.
"Зранку 24 лютого ракетами обстрілювали аеродром "Озерне" в передмісті. Було чути вибухи. Діти дуже злякались, та і я теж — за їхні життя, — зізнається Ніна. — Чоловік залишився вдома і записався у ТрО. Він наполіг, щоб я збирала дітей і їхала в Мюнхен, бо там ми маємо родичів. А тепер вже ніби ситуація покращилася... Ми вирішили, що час їхати додому. Наш тато ще не знає, що ми приїдемо. Оце буде сюрприз!"
Із машини виходить 26-річна Анна з маленьким білим песиком на руках. Вона покинула Ірпінь 3 березня — разом з двома доньками 4 та 8 років. Вирушили в Італію. "Ми їхали через Стоянку, а наступного дня міст там підірвали, — пригадує жінка. — Нам просто пощастило врятуватися".
Анна каже: не знає, чому обрала для тимчасового прихистку саме Італію. "У нас там немає ніяких родичів, просто здавалося, що там безпечно, — каже жінка. — Ми планували побути за кордоном лише 2 — 3 тижні, але довелося затриматися більше ніж на 3 місяці. Я взагалі була в Європі вперше. Так, тут чимало переваг, але найкраще — вдома. Ми повертаємося в Ірпінь, і ця думка гріє мою душу. Сусіди казали, що наш будинок не сильно пошкоджений, тому ми з усім впораємось. І будемо жити, працювати на зло ворогам".
Юлія ПАНАЕТОВА
Ukraińscy uchodźcy masowo wracają do ojczyzny - z Polski, Niemiec, Włoch... Mówią, że nawet w najbardziej komfortowych warunkach tęsknota za domem jest niesamowita.
Od ponad miesiąca liczba powracających do kraju przewyższa liczbę tych wyjeżdżających z Ukrainy. Według straży granicznej każdego dnia do kraju wjeżdża od 35 tys. do 38 tys. osób, z czego zdecydowana większość to Ukraińcy. Natomiast każdego dnia kraj opuszcza około 28 tys. osób. Pomimo wojny ludzie chcą wrócić do ojczyzny. Odwiedziłam przejście graniczne „Krakowiec", żeby porozmawiać z takimi osobami.
- Tu są samochody do wyjazdu z kraju, a tam za ogrodzeniem - samochody chcące wjechać na teren Ukrainy - wskazuje ręką starsza oficer służby prasowej lwowskiego oddziału granicznego, mjr Ołeksandra Kuczkowska. I rzeczywiście, w kolejce na wjazd do kraju czeka więcej pojazdów. Ludzie wracają własnymi samochodami, autokarami i autobusami.
38-letnia Mariana z Odessy podchodzi do okienka kontroli paszportowej z dokumentami w ręku. Ona i jej dziewięcioletni syn Danyło musieli opuścić kraj ponad trzy miesiące temu. - Już pierwszego dnia odczuliśmy, czym jest wojna - mówi kobieta. - Rankiem 24 lutego obudziłam się i usłyszałam wybuchy. Syn był bardzo przestraszony, miał atak paniki. Nie wiedzieliśmy, jak będzie wyglądała sytuacja dalej, więc zebraliśmy niezbędne rzeczy i już 25 lutego wyjechaliśmy z Odessy w kierunku granicy - dodaje.
Rodzina mieszkała najpierw w Polsce, a potem w Niemczech. Kobieta mówi, że mimo iż wolontariusze aktywnie pomagają Ukraińcom przystosować się do nowych warunków, to w każdej z osób i tak jest potrzeba powrotu do domu. - Mieliśmy tam dobre mieszkanie, pyszne jedzenie, spokojne niebo nad naszymi głowami, ale nie było ani jednego dnia, żeby syn nie pytał: "Mamo, kiedy jedziemy do domu?". Codziennie oglądaliśmy wiadomości, rozważałam wszystkie plusy i minusy powrotu. A jednak postanowiłam wrócić do ojczyzny... - relacjonuje.
Syn, gdy tylko zobaczył ukraińską flagę na granicy, od razu zrobił się wesoły i szczęśliwy. Teraz zamierzamy odwiedzić krewnych w obwodzie dniepropietrowskim. Potem wrócimy do domu do Odessy. Cieszymy się, że w końcu wróciliśmy na ziemię ojczystą. Nie będziemy już nigdzie uciekać - na obczyźnie jest bardzo trudno, nawet w najlepszych warunkach
- dodaje.
Inspektorka straży granicznej Oksana Sil sprawdza dokumenty osób chcących wjechać na terytorium Ukrainy. W przerwie mówi mi: "po 9 maja napływ obywateli Ukrainy do kraju naprawdę się zwiększył". - Większość mówi, że za granicą ciężko im żyć, dlatego wracają do domu - wskazuje kobieta. - Dużo ludzi z obwodu kijowskiego, mikołajowskiego i charkowskiego. Wracają nawet ci, których miasta i wsie są czasowo zajęte. Mówią, że będą szukać mieszkania na zachodniej Ukrainie lub zamieszkają u krewnych na terytorium kontrolowanym przez Ukrainę. Żeby tylko na ojczystej ziemi. Większość ludzi wraca z Polski, Niemiec i Czech - dodaje.
"Mieszkaliśmy we Włoszech, ale wracamy do Irpienia"
Kolejka na granicy przesuwa się dość szybko. Przepływ samochodów nie przerywa się ani na chwilę. Spotykam tam 37-letnią Walentyną ze Lwowa. Wyjechała z synem do Czech trzy miesiące temu. - Mam zdalną pracę, więc mogę też pracować za granicą - mówi kobieta. - Teraz wracamy na kilka dni na Ukrainę, żeby skompletować dokumenty, a potem pojedziemy znowu do Czech. We wrześniu syn będzie musiał iść do szkoły. Wtedy zdecydujemy, czy wracać na stałe. Mam nadzieję, że do tego czasu Ukraina wypędzi tych przeklętych Rosjan z naszego terytorium - dodaje.
Następnie podjeżdża samochód, z którego okien wygląda trójka dzieci w wieku szkolnym. Uśmiechają się i wskazują na ukraińskie flagi na masztach: "Patrz, mamo, patrz!". 42-letnia Nina i jej dzieci nie byli w domu dłużej niż trzy miesiące. Rodzina z obwodu żytomierskiego została zmuszona do opuszczenia domu pierwszego dnia wojny.
Rano 24 lutego zaczęły się ostrzały lotniska „Ozerne" na przedmieściach. Słyszeliśmy wybuchy. Dzieci bardzo się przestraszyły, ja też się bałam - o ich życie - przyznaje Nina. - Mąż został w domu i zapisał się do obrony terytorialnej. Nalegał, żebym zbierała dzieci i jechała do Monachium, bo tam mamy krewnych. A teraz wygląda na to, że sytuacja się poprawiła... Uznaliśmy, że czas wracać do domu. Nasz tata jeszcze nie wie, że przyjeżdżamy. To będzie niespodzianka! - mówi.
26-letnia Anna z małym białym pieskiem na rękach wysiada z samochodu. Opuściła Irpień 3 marca wraz z dwiema córkami w wieku czterech i ośmiu lat. Pojechały do Włoch. - Jechałyśmy przez Stojankę, a następnego dnia most tam został wysadzony w powietrze - wspomina kobieta. - Miałyśmy szczęście, że zostałyśmy uratowane - dodaje.
Anna mówi, że nie wie, dlaczego wybrała Włochy na tymczasowe schronienie. - Nie mamy tam żadnych krewnych, po prostu wydawało się, że jest tam bezpiecznie - mówi kobieta. - Planowałyśmy zostać za granicą tylko przez dwa-trzy tygodnie, ale musiałyśmy spędzić tam więcej niż trzy miesiące. Byłam w Europie po raz pierwszy. Tak, jest wiele zalet mieszkania tam, ale najlepiej jest w domu. Wracamy do Irpienia i ta myśl rozgrzewa moją duszę. Sąsiedzi mówili, że nasz dom nie bardzo ucierpiał, więc ze wszystkim sobie poradzimy. Będziemy żyć i pracować na złość wrogom - dodaje.
Julia PANAETOWA
