— Оксано, розкажіть, як вирішили долучитись до лав ЗСУ?
— Я росла в оточенні патріотів. Коли мені було 11 років, розпочалась російсько-українська війна, на фронт одним з перших пішов мій дядько. Він брав участь у боях за Іловайськ, унаслідок чого потрапив у полон. Згодом його звільнили. Нині він теж воює. Тож я маю з кого брати приклад. Зрештою, у мене багато друзів, знайомих, які захищають Україну на передовій. Крім того, я навчалась на військовій кафедрі ПНУ імені В. Стефаника. Коли розпочалось повномасштабне вторгнення Росії, я зрозуміла, що маю долучитись до ЗСУ.
— Як батьки сприйняли таку новину?
— Мама й тато дізнались, що я у ЗСУ, приблизно через два місяці. Їм розповіли родичі, які побачили моє фото в інтернеті. Тато зателефонував і перепитав, чи справді служу. Я зізналась. Тоді він сказав: "Уперед, доню! До перемоги!" Він знає: якщо я вже щось задумала, то мене ніхто не зупинить.
— Чому вирішили стати саме кулеметницею?
— Не я обрала кулемет, а радше він мене. У новому підрозділі 72-ї ОМБр були вільні посади в кулеметному взводі, тому ми з хлопцями, з якими я товаришую, вирішили стати кулеметниками.
— Як вчились стріляти?
— На військовій кафедрі практики у мене не було, лише теорія. Стріляти з кулемета вчилась уже на полігоні. Для роботи з кулеметом потрібно три людини: стрілець, навідник і номер обслуги. Я — стрілець, але інколи з хлопцями міняємося обов’язками. До точки нас везе машина, далі хлопці несуть триногу і дугу, а я — два короби, вага одного — приблизно десять кілограмів. Плюс на тобі ж ще все спорядження. Звісно, важко, але даю з цим раду. Коли хлопці хочуть допомогти, я відмовляю. Сама справляюсь!
— Як загалом почуваєтесь у компанії побратимів?
— Спершу я була сором’язливою, а тепер уже звикла до чоловічої компанії. Військові мені — як брати, а сприймають мене як сестру, а не особу для залицянь. Звісно, спершу жінку в армії сприймають як особу, котру треба захищати й оберігати, але в моєму випадку всі швидко зрозуміли, що я сама можу захистити і себе, й інших.
Юлія ГОЛОДРИГА
