Саме місто Бахмут щодня потерпає від обстрілів. Попри це, в ньому досі залишається більше 10 тисяч мешканців. Працює тут і досі стабілізаційний пункт, де допомогу надають лише бригадні медики. Вони працюють під обстрілами, без вихідних, з безперервним потоком поранених. Анастасія Станко провела день з лікарями і день на евакуації. Надворі температура — 10 градусів, ясно, тому безпілотники і артилерія працюють без перерви.
Спалені машини на стоянці, цегла валяється на землі — це раніше був паркан. Скошені снарядами ялинки на території. Так тепер виглядає в'їзд в стабілізаційний пункт в Бахмуті, куди привозять поранених звідси ж - з околиць цього міста. На подвір'ї чоловік у військовій формі з написом Капелан на бронежилеті розкладає на столі пакетики чаю, кави, і саму кавоварку. Є також круасани, печиво.
Навпроти цього столу до стіни приперті два десятки армійских нош, одні зі свіжою кров'ю на них, інші - зі старішою запеченою.
На подвір'ї легкоброньована машина, з неї виносять і садять на каталку чоловіка у військовій формі років 30-35.
- Раз-два-три — рахують троє чоловіків у військовій формі і синіх лікарських рукавицях, беруть військового, заносять в першу кімнату від входу в стабілізаційний пункт. Поранений кричить.
- Ааа, блять.
- Як тебе звати? - питає жінка у військовій формі, шукаючи пораненому вену.
- Саня, аааа, кончилась моя война.
Саші розрізають штани, на лівому бедрі показується рана діаметром в 15 сантиметрів, м'ясо вивернуте назовні.
- Наложили турнікет в 11:40, зараз 12:13 — нормально, каже жінка у військовій формі. Сашу роздягли до трусів, його трусить. Йому колять знеболювальне, засовують в рану тампонаж, бинтують, нижче коліна в нього ще одна рана, але менше, її теж перев'язують.
- Він буде сидячий? - голосно питає жінка?
- Так, відповідає чоловік, ще й який сидячий. Звільняйте місце, наступний. Заносять ще одного чоловіка приблизно того ж віку. На ще двох столах збоку і біля дверей теж колють, і одночасно тампонують рани - в двох інших військових. Третього садять поруч на койку, йому прилетіло в каску, трохи вм'ятина на голові, але нічого серйозного.
- Братік, що? Тошнить? Питає його лікар-хірург, котрий зараз робить все.
- Тошнить, та оце в каску прилетіло - показує сердечник від кулі, що застряг в касці.
- То ти в касці родився, повезло, братік.
На головному столі лежить Діма. Діма теж кричить від болі.
- Діма, ти ж лейтенант, дві зірочки, що ти кричиш, як солдат, — підбадьорює його медсестра. Вона бере його за руку, і не відпускає, поки йому колють знеболювальне.
- Що там яйця мої, цілі?
- Діма, ти з якого року, — питає інша медсестра, котра сидить в куті палати за столом і записує в зошит дані поранених.
- З 81 -ого
- Так ти вже старий, Діма, нашо тобі ті яйця? — жартує медсестра, котра тримає його за руку.
Але яйця в Діми цілі.
Щось сильне гупає в якусь стіну, чути, як розлітається цегла.
- Підараси - каже лікар-хірург в сторону бабахів, і продовжує спокійно бинтувати рану Діми, котра за 10 сантиметрів від паху.
Лікаря хірурга звати Сергій Федосєєв, він працював хірургом в Запоріжжі, мобілізований з перших днів війни в 93 бригаду збройних сил, в квітні отримав кілька поранень під Ізюмом, коли евакуйовував з-під артилерійського вогню поранених. Вернувся в бригаду, з серпня він з бригадою тут у Бахмуті, коли ми чи інші журналісти сюди приїжджаємо - неділя, чи свято, чи ніч, чи день - він тут.
Недавно лікарі стабпункту втратили одного колегу. Їхав на евакуацію, не доїхав, знайшли тільки руку.
Сергій виходить на вулицю покурити, поки нема нови поранених, знову щось прилітає в якусь стіну, всі з вулиці заскакують всередину. Капелан заносить стіл, каву, чай, і солодке всередину в коридор, тут не проштовхнутись.
- Будемо каву тепер пити тут, ну його нафіг - каже Капелан.
- Не дадуть покурити, бляді - каже хірург Сергій.
Ще один лікар хірург - Олег Миколайович, одягає каску і спускається в підвал, обстріл не припиняється.
- Це далеко - жартує керівник еваковідділення Олександр Соколюк - десь за два будинки.
- Нічого собі, далеко - кажу я.
- Знову прийдеться спати в підвалі - каже молодий медик, якого ми зустрічаємо там, коли спускаємось. В підвалі холодно.
- +4 тут зараз - кажуть лікарі.
Олег Миколайович, - невисокий чоловік з маленькими вусиками, років 50-ти, працював в Запоріжжі дитячим онкологом, він починає розповідати про себе, але тут чути, що приїхало щось важке.
- Мотолига, тяжких везуть, - каже Олег Миколайович і біжить наверх, скидаючи по дорозі каску.
- Як ви справляєтесь психологічно в цих умовах?, — питаю Сергія, коли вдається на кілька хвилин його зупинити на коридорі, коли чергову партію поранених перебинтували, обкололи, і відправили далі.
- Жартуємо, інакше б вже дахом поїхали.
Він теж не встигає договорити, і біжить до виходу, заносити когось знову. До відділення заходить молодий хлопець в одній флісці. На вулиці далі - 10.
Його звати Іван. І він бойовий медик.
- Де мої пальці?, - кричить Іван, знаходить свого бійця з відірваними пальцями і заводить в кімнату, на якій написано: "шокова".
В коридорі сидить хлопець років 25 з перебинтованою головою і правим оком.
- Ока нема, то всьо хуйня, я каску проїбав, вона коштує як Жигуль, — всі регочуть.
- Брат, головне, що ти живий, а каска — то наживне.
Поруч на лавці сидить ще один боєць.
- Мені прилетіло в бронежилет в спину, це ми штурмували свої ж вчорашні позиції.
- І не вдалось?
- Ну як, з 5-ти троє вже тут - в лікарні, двоє там лишилось, ну нічо, пару днів (він корчиться від болі), …і ми відвоюєм, треба трохи лише підлічиться.
Медик Іван виходить з шокової. Він прийшов з вулиці в одній флісовій кофті, хоч на вулиці -10.
- Це в мене вже третя ходка за сьогодні. І буде ще, там ще в мене і поранені, і евакуація вбитих. Бачите, я в флісці, бо зовсім не холодно, пече.
На Іванові на бронежилеті, на рукаві, і на щоці кров - не його.
Збоку сидить боєць, який "зловив" грижу. В нього брудні руки і форма.
- Я дві доби пролежав на землі - і в посадці, і в окопі, і під деревами. Підтверджую, що не холодно, як вони стріляють, то жарко.
Ми їдемо трохи вище Бахмута - під Соледар, там від ранку росіяни штурмують позиції в селі Яковлівка.
Гуцул Андрій на старій мотолизі виїжджає прямо на позиції, забирати поранених, і передає їх на точці евакуації дівчата медикам. Але цього разу цих двох машин мало, їде ще хамер, бо поранених більше. Невдовзі хамер повертається.
- Кого привезли?
- Нікого, не було вже кого везти, заберемо вже тіло вночі, коли стемніє, і може стане тихіше.
Артилерійські дуелі в Яковлівці не припиняються ні на секунду. В рації начмеда підрозділу одного зі штурмових батальйонів чуємо, що росіяни перед однією з позицій.
- Це Очі, Очі, - бачу кацапів перед собою, підтримайте вогнем - кричить хтось в рацію.
- Я контужений, контужений, беру керівництво на себе, залишаюсь на позиції, як поняли, прийом - знову кричить хтось в рацію.
Дівчата, медсестра Таня - 24 років, і лікар - лейтенант Галина Іванівна, повертаються з евакуації.
- Ми зробили все, що могли, шанс в нього 0,1 відсотка, кульове в голову - каже Таня, сідає на поріг сільської хати, і закурює.
Таня працювала три роки в госпіталі в Часовому яру, що недалеко від Бахмута, тоді це був глибокий тил. Зараз Часів Яр обстрілюють майже щодня. В цьому госпіталі Андрій, котрий керував медичним підрозділом одного з штурмових батальйонів і знайшов Таню. Переманив до себе, бо вона дуже добре і швидко вміла знаходити вену, і вставляти туди голку, щоб вводити ліки. Це є дуже потрібною навичкою при швидкій евакуації, коли все це робиться або під обстрілом, або на ходу в машині.
- Таня, хто вас чекає вдома? - питаю.
- Наречений, він теж поранений.
- Ампутували ногу в листопаді - підсідає до нас начмед підрозділу Андрій.
- Ми познайомились з ним в окопі під час обстрілу, хвилююсь за нього, він за мене, але він знає, що я обережна, що зі мною нічого не станеться. А він скоро почне реабілітацію, все буде добре - усміхається Таня.
