"Коли ми з Сімоном знімали перший фільм на Донбасі — "Віддалений гавкіт собак" про
9-річного Олега, який живе з бабусею біля фронту, подумали, як же добре, що в хлопчика є рідна людина, яка оберігає, захищає і допомагає йому пережити цю війну. Власне тоді Сімон подумав: а як же росте в таких умовах дитина, яка не має батьків чи інших близьких родичів? Тоді ми й вирішили зняти стрічку про дітей, які живуть в інтернатах чи притулках на Донбасі, — розповідає Азад Сафаров, другий режисер, лінійний продюсер документального фільму. — Дуже довго намагались отримати дозвіл на зйомки в таких установах. Приблизно чотири місяці стукали в різні інстанції, але тодішній керівник Донецької області не погоджувався.
Невдовзі ми зустріли правозахисницю Олену Розвадовську. Вона порадила звернутися у Лисичанський Центр соціально-психологічної реабілітації дітей і допомогла нам усе організувати. У цьому Центрі було приблизно 25 діток, 97% — з неблагополучних сімей (батьки зловживають спиртним, вживають наркотики). Діти можуть перебувати у Центрі до 9 місяців. За цей час батьки або змінюють свою поведінку, або ж дітей скеровують в інтернати чи в прийомні сім’ї. Ці 9 місяців — час, коли дитина сидить і чекає рішення щодо свого життя…
За словами Азада, ідея фільму — показати важкі долі дітей і те, як вихователі допомагають пережити дітям цей складний період.
"Це час, коли діти переживають фактично дві війни — зовнішню Росії з Україною, і внутрішню у сім’ї, — каже Азад. — Загалом ми назнімали майже 250 годин, приблизно 10 історій. Але у фільм увійшло три повноцінні розповіді й одна коротка. Обрали найяскравіші історії, які демонструють, як важко цим дітям. Вік героїв — від 8 до 14 років, але в епізодах є діти, яким лише 2 — 3 роки..."
Маргарита Бурлуцька, вихователька-методистка, а також героїня фільму, працює у Центрі майже 25 років.
"У фільмі є момент, коли один з героїв, Коля, телефонує мамі, — каже 60-річна Маргарита Бурлуцька. — Дзвонить один тиждень, дзвонить другий. Мама постійно обіцяє синові, що прийде, але не робить цього. Хлопчик тривожно реагує на будь-який дзвінок у двері, щоразу думає, що це вона нарешті прийшла. Постійно виглядає її у вікно... Це не лише кадри кіно. Це — реалії. І вони дуже болючі".
Назву "Будинок зі скалок" придумав данський кінорежисер. "Кожне життя дитини у цьому Центрі — як маленька скалка, це розбиті долі, які намагаються склеїтись в одне ціле. Це будинок драми, трагедії, важких доль", — пояснює Азад Сафаров.
Режисер згадує моменти, які найбільше вразили його у Центрі. "Якщо якась дитина йде з притулку й повертається до рідних батьків або їй знайшли нову, хорошу сім’ю, то всі пишуть "випускникові" радісні записки, — каже Азад. — Якщо ж дитину забирають в інтернат, то всі плачуть і обіймаються... Пригадую момент, як один хлопчик прощався зі своїм другом. Вони плакали, а разом з ними — навіть ми з Сімоном...
Бувало, що діти підходили до мене й запитували: "Мене хочуть забрати у прийомну сім’ю, мені йти чи ні? Бо якщо я піду, то батьки будуть вважати мене зрадником". Уявіть собі: маленька дитина переймається почуттями батьків-алкоголіків…
А ще важко, коли в дитини день народження, а батьки, які обіцяли прийти, так і не прийшли. Важко чути, як діти між собою обговорюють, як тато побив маму, як тато вдарив ножем маму, а потім прийшов із шампанським, вибачився і вона йому пробачила. Важко бачити, як дитину забрали від батьків з пакетом речей, у якому все її життя... І з цим пакетом вона переходить в інший притулок.
Але навіть у цій важкості ми намагались показати у фільмі надію, особливо дитинство..."
...У перший день повномасштабної війни діток з Центру вивезли на безпечну територію. Нині більшість перебуває за кордоном.
"Діти знають про номінацію фільму на "Оскар" і дуже радіють, — каже Азад. — Зізнаюсь, ми не показували їм весь фільм. Для них змонтували дитячу версію — вирізали всі сумні кадри й залишили лише радісні моменти, де вони граються, стрибають, жартують. А дорослу вже покажемо, коли їм виповниться 18 років".
Юлія ГОЛОДРИГА
