Оля Піліщук, 38 років, мама, волонтерка: "Я більше не боюся смерті, хоч над моїм містом літають ракети"
Сьогодні я могла би прокинутися від дзвінка будильника, заварити каву і готуватися до роботи. Але я прокинулася від дзвінка військового: "Оль, не спиш? Набрав, поки тихо. Нам потрібні медичні ноші. Дуже багато".
У вихідний день я могла би повезти своїх синів в Карпати кататися на лижах. Але сьогодні ми з чоловіком залишаємо дітей на бабусю і дідуся, міцно обіймаємо їх на прощання і вирушаємо в дорогу на Схід — треба доставити машину військовим на фронт.
Рік тому сьогодні я би точно забула подзвонити батькам. Зараз я їх наберу та скажу, як сильно люблю! Рік тому я би ніколи не дозволила незнайомій людині мене обійняти. Зараз я обійматиму у шпиталі пораненого бійця, якого бачу вперше. Рік тому я б хотіла купити зелену сукню, сьогодні мені треба купити військовий дрон Mavic 3.
Рік тому я боялася померти від ковіду. Зараз, коли в моє місто летять ракети, я не боюся смерті. Чому? Бо я знаю, що куди би моя душа не понеслася після смерті, там є вже чимало моїх рідних душ.
Водночас я знаю, що моя країна вистоїть. Випростається на повен зріст і гучно скаже: Слава Україні! А весь світ відповість: Героям слава!
Вікторія Трудько, 32 роки, мама 2-річного сина: "Якби не дитина, я би теж була на фронті"
Чи могла б я колись подумати, що восени 2022 року, коли моя мама копатиме картоплю на городі, майже в неї над головою ППО зіб'є ворожий безпілотник, а за кілька кілометрів від її будинку утвориться вирва? Чи могла б я колись уявити, що дві російські ракети впадуть за 200 метрів від моєї школи й дорогою до неї загине наша вчителька — Оксана Миколаївна?
Вторгнення застало мене у непростий період життя, я би сказала — трагічний. Я точно знаю: якби не дитина, я би теж була на фронті, виконувала б ту роботу, яку б доручили – медиком, кухарем, діловодом… Але в моєї дитини є лише я. І це те, що тримає мене у цивільному житті… Я люблю тебе, сину
Микола Заверуха, 58 років, батько шести дітей: "Найважливіше — це рідні люди, живі та здорові"
Напередодні 2022 року мені часто снився сон, нібито я чекаю потяг до Москви. Кажуть, коли сниться далека дорога, то слід чекати великого клопоту. І ось того страшного дня — 24 лютого 2022 року — я раптом згадав те пророче сновидіння.
Спочатку мені здавалося, що війна — далеко від мого містечка на заході України. Та потім окупанти вдарили ракетами по військовому аеродрому наподалік. Пам’ятаю, як на фоні вечірнього неба було видно спалахи...
Війна показала, що найважливіше — це рідні люди, живі та здорові. Раніше через зайнятість роботою та буденними справами мої діти та внуки приїжджали в гості приблизно двічі на місяць, а тепер — щотижня відвідують батьківський дім. Їх радісний щебет та дзвінкий сміх дають можливість хоч на деякий час відігнати від себе відчуття тривоги...
Сьогодні я мрію про те, щоб збувся ще один мій сон. У ньому я був на місцевому ринку серед юрби людей. Раптом до нас почали наближатися три трійки літаків. Усі почали розбігатися в різні боки. А я підняв голову і сказав: "Люди, не лякайтеся! То наші — з тризубами!". І усі почали кричати: "Перемога!"
Ірина Батюк, 28 років: "Під час війни перерви в роботі потрібні не лише, аби випити кави, а й щоб поплакати"
У лютому 2022-го мій день починався з душу, б’юті-процедур і заварювання кави, я була бадьорою і енергійною. Тепер же я часто не маю сил на такі банальні речі. Та я змирилася з тим, що годі хотіти від себе сплеску енергії під час геноциду мого народу. Тепер я знаю, що під час війни перерви в роботі потрібні не лише, аби випити кави, а й щоб поплакати. А в день, коли під завалами багатоповерхівки опиняються сотні твоїх співгромадян, скасовуються навіть давно заплановані омріяні поїздки.
Як не гірко, але під час війни справжнім табу для мене стали мандри за кордон, які я так любила. Я ніяк не можу позбутися страху опинитися десь далеко, звідки не зможу допомогти рідним, коли щось зле, не дай Боже, станеться в моєму місті.
І про Бога. Чи ж подумала б я у лютому 2022-го, що впродовж року так багато молитимусь? За цей рік я переконалася: молодій людині в цьому динамічному світі легко пропустити молитву, але не під час війни. Бо ж "як тривога — то до Бога". Тривог було багато. Бога також.
Богданна Мартиник, 41 рік: "За останні 12 місяців я провела на кладовищах більше часу, ніж за все життя"
11 лютого минулого року я переписувалася з другом, який з 2014-го захищав Україну на Сході. Сергій надіслав своє фото з підписом: "Я ще на службі". Я відписала: "Напевно, скоро ми всі будемо на службі. Схоже, почнеться повномасштабне вторгнення". "Заберу тебе у свій підрозділ", — пожартував Сергій. Рівно через півроку — 11 серпня — я збиралася на похорон Сергія — він загинув під Бахмутом.
У березні 2022-го я прощалася із колегою та другом Віктором, який героїчно загинув на Миколаївщині. За останні 12 місяців я провела на кладовищах більше часу, ніж за все своє попереднє життя.
За останній рік я навчилася накладати турнікети, розбирати автомат, плести маскувальні сітки, готувати коктейль Молотова, проходила онлайн курс щодо психологічної допомоги в умовах війни… Сьогодні це — необхідність для життя в Україні.
За останній рік я зрозуміла, що дуже боюся смерті. Не своєї, а рідних і близьких.
Олена Ковальська, 34 роки, мама 8-річної доньки: "Ніколи не думала, що проводжатиму дитину до школи, перевіряючи, чи до нашого міста не летить ракета"
У грудні я вперше від початку війни поїхала у дводенне відрядження закордон. У цей час в Україні почалася повітряна тривога. Це вивело мене з рівноваги, я кинулась писати усім рідним, і з завмиранням серця чекала повідомлення від вчительки, що моя донька разом з однокласниками — в укритті… Немає нічого гіршого, ніж бути далеко від своїх рідних у момент небезпеки.
Я ніколи не думала, що проводжатиму дитину до школи, перевіряючи, чи до нашого міста не летить ракета…
Цей рік навчив мене тримати важливі речі напоготові у рюкзаку — бо в будь-який момент доведеться тікати. Тримати важливих людей у серці. Писати "як ти?" за нагоди і без неї, бо це вияв турботи і любові. Допомагати — може і небагато, але постійно.
А ще під час війни я зробила те, що завжди хотіла, але не знаходила на це час — вперше спекла кекси і зробила манікюр :) Це маленька радість у цей тривожний час.
А ввечері я замовлю торт на день народження моєї доньки. Я не дозволю росіянам вкрасти у неї дитинство! І на свято побажаю їй одного — щастя у вільній Україні.
Олег Зубарук, 41 рік, тато трьох дітей: "У моєму домі оселилися переселенці"
За кілька місяців до початку великої війни моя сім’я переселилася з орендованої однокімнатної квартири у нову оселю, яку ми будували десять років! Ми приймали гостей, попивали із сусідами глінтвейн, поки наші діти гралися у сніжки та ліпили снігову бабу... Я й подумати не міг, що незабаром в цьому домі ми надамо прихисток українцям, які втекли від російських танків з Гостомеля та Вишгорода…
Попри все, ми звикли до життя з повітряними тривогами та вимкненням світла. Коли вдома немає електрики, а мені потрібно написати статтю, я працюю… на автозаправці чи в готелі. Я вивчив графіки вимкнення електроенергії в усіх цих закладах і знаю, куди і коли йти.
А ще ми цілком втратили страх. "Тату, диви, ракета летить!" — якось вигукнула моя 9-річна донечка Віруся, виглядаючи у вікно. У цю мить вона, замість того, щоб сховатися в укритті, побігла по телефон — аби сфотографувати клубок диму, який здійнявся у небі після успішної роботи нашої ППО…
У сам розпал бойових дій у нашій сім’ї відбулося поповнення, народилася донечка Катруся. Ми віримо, що вона ростиме в мирній та сильній Україні і що не ховатиметься у шкільному бомбосховищі, як її старша сестричка…
Юлія Голодрига, 31 рік: "Якось ми відзначали день народження на кладовищі — з загиблим другом"
23 лютого, за день до початку війни, ми з колегами зібрались разом в редакції, розмовляли, співали і обіймалися. Тоді ми не підозрювали, що це наша остання зустріч з Віктором — останні обійми і останній дружній поцілунок. 2 березня він героїчно загинув на фронті, а 8-го — ми вже прощалися з ним — спершу у храмі, а потім на кладовищі. Тепер я часто приходжу на кладовище, аби поговорити з Віктором, поділитись секретами. А якось ми навіть на цвинтарі відзначали (абсолютно тихо) день народження нашої подруги… Після загибелі Віктора я звернулася до психолога, бо пережити цю втрату самостійно не могла.
За цей рік я плакала так багато разів, як ніколи у своєму житті. Разом з тим я навчилась ще більше цінувати життя! І головне — цінувати близьких людей. Під час війни у моєї сім’ї з’явилась традиція — у сімейному чаті, де я, брат, мама і вітчим, кожнісінького ранку ми пишемо один одному, чи все гаразд.
За рік війни я навчилася, зірвавшись з ліжка, зібратись за хвилину, а через дві вже бути з тривожним рюкзаком в бомбосховищі. Або накладати турнікет за лічені секунди чи тампонувати рану. Плести маскувальні сітки і робити коктейль Молотова. Цього року я вперше в житті взяла до рук справжній автомат — щоб потренуватись, принаймні, як його розкладати й складати. І я продовжуватиму вчитись, щоби бути корисною Україні… І я продовжуватиму любити життя – тут, в Україні...
Юля Томчишин, 35 років: "Моя мама під час війни поборола рак"
У лютому минулого року у моєму житті точилося дві війни: моя країна боролася з російськими окупантами, а моя мама — з онкохворобою. Саме 24 лютого їй мали робити перший сеанс променевої терапії. У небі літали ракети, а я не розуміла, що нам із мамою робити далі, адже зволікати не можна…
Попри війну, у березні моя мама пройшла 18 сеансів опромінення, а згодом дізналася, що подолала недугу. І це була наша маленька перемога.
А незабаром буде наступна — перемога України. У цьому я не сумніваюся.
Анна Балакир, 37 років: "Я не купую нових речей, бо війна може це все забрати — одним прильотом"
Війна почала змінювати моє життя на Київщині ще до 24 лютого. Ще раніше у мене з'явилася спеціальна аптечка з турнікетом, радіо на випадок відсутності зв’язку, деякі необхідні в критичній ситуації навички, а також план дій, які виявилися непотрібними, коли почалася справжня війна, а не її нафантазований образ.
Потім війна змінила один мій ранок. Була розгубленість і страх.
Потім війна змінила мої вікна — я їх заліпила звичайним офісним скотчем, бо міцний арматурний в крамниці вже розкупили.
Далі війна змінила небо — у ньому часто літало по кілька розвідувальних дронів.
Слідом війна змінила звуки в просторі — це був вогонь ворожої артилерії.
Потім війна почала змінювати у моєму селі будинки — в купи завалів, а живих людей в — мертві тіла.
Далі війна змінила місце мого проживання — мені довелося евакуюватися.
Війна змінила звичне для мене життя: я не подорожую, не розважаюся, рідко буваю поміж людей, не хочу робити собі приємності. Я не купую нових речей, нових книжок, нового стільця (він піді мною хитається і сташенно незручний). Бо війна може це все забрати — одним прильотом. Я роблю все, що мені вдається, для наших захисників. Інше зараз, гадаю, зайве. Час на нього буде після війни. Тоді я реалізую свій наразі план-максимум - куплю собі зелене плаття і босоніжки на підборах.
Наталія Васюнець, 46 років: "Донечка часто просить мене витерти сльози"
Моя донечка Злата, якій три роки, на щастя, не усвідомлює, що таке війна, чому треба спускатися в укриття, коли лунає сирена, і чому годинами доводиться сидіти без світла. Єдине — вона часто питає: "Мамо, чому ти плачеш? Витри сльози..." Я стараюся перемкнути увагу на інше, та, на жаль, так виходить не завжди. Цей рік — рік болю, відчаю і сліз...
На початку війни ми мали змогу виїхати за кордон, але в нас жевріла надія, що, можливо, цей жах ненадовго, що от-от, і все стане на місця. Найгірше — коли ці сподівання не справджуються... Найгірше — коли ти втрачаєш своїх колег та знайомих на війні... Найгірше — коли хтось із твоїх рідних на фронті, і ти з дня на день чекаєш хоч якоїсь звістки від нього...
Через кляту війну в мене немає ніяких масштабних ідей, задумів та планів. Є настанова: допомагати нашій армії, вистояти та витримати. І лише одна мрія — про якнайшвидшу перемогу України та повернення додому всіх, хто став на її захист!
Ірина Конторських, 58 років: "Чужі люди можуть стати рідними, а справжні родичі — бути далекими і чужими"
Мої родичі по татовій лінії з Росії не телефонували до мене за цей рік жодного разу. Брат покійного тата, його діти — мої двоюрідні сестра і брат — як води у рот набрали. Не наважилися подзвонити бодай з банальним запитанням "Як ви?" Не привітали мене з днем народження — воно було лише через чотири дні після початку війни. Не знаю, було їм страшно, ніяково чи просто байдуже.
Хоча ці родичі часто гостювали у нас в Україні. Були в захваті від міст, природи і культури, від маминої хлібосольності, тішилися гостинцям з України. Невже вони могли повірити в те, що Україна потребує денацифікації?..
Не телефоную їм і я. Тато, мабуть, цього б не схвалив, але подумки я відрізала цю родинну гілку. Війна навчила, що чужі люди можуть стати рідними, а справжні родичі — бути далекими і чужими…
