Історії військових, які проходять реабілітацію у психлікарні. "Я живу в пеклі"

Видання The New York Times опублікувало репортаж із Київської психіатричної лікарні імені Павлова. Там проходять реабілітацію військові Збройних сил України. Їхні історії вражають.

У червні минулого року у "Павлівці" відкрили тимчасове відділення для військових на 40 ліжок, але за шість тижнів їхня кількість зросла до 100. Лікування зазвичай триває три-чотири тижні, потім солдати повертаються до своїх частин для огляду медичною комісією.

Історії бійців, які проходять реабілітацію у психлікарні, вражають 

Військовий не може говорити про те, що з ним сталося. Минув місяць після "трагедії", як він її називає. Коли він встає, завмирає і дивиться в підлогу. Ковтає повітря. Він не може цього сказати. За нього говорить його лікарка. "Їх було четверо. Були біля лінії фронту, на сході України, і тієї ночі збили російський безпілотник. Маленька перемога. Потім його уламки полетіли вниз, шматки обірваного металу врізалися в людей внизу. Він єдиний залишився стояти", — каже вона. 

Далі жінка додає: "Протягом годин, які наступили, хтось прийшов, щоб забрати інших — одного мертвого, двох поранених — і він залишився самотужки тримати позицію в ту морозну ніч і наступного дня. Поки за ним прийшли, він не знаходив слів. "Ось і все", — сказав психіатр. Він замкнувся в собі і нічого не хоче". 

Молодшому лейтенанту Руслану знову і знову сниться один і той же сон: він пірнає в окоп, але це не окоп, а могила. "Я би хотів лягти десь у нору і сховатися", — каже він. Ще один військовий каже, що коли повернувся із зони бойових дій, уже не міг спати. Інший — що більше не може терпіти натовп.    

"Усі жахи в Бахмуті зараз починають мене переслідувати"

Медикиня Антоніна Андрієнко, яка наглядає за однією з солдатських палат, слухає історії іноді годинами. Їхні дружини та діти не можуть цього зробити. "Як тільки вони починають говорити, буває важко змусити їх зупинитися. Був солдат, батьки якого жили в сірій зоні, і вони сиділи на кухні, коли хтось кинув у вікно гранату. Він пішов додому за їхніми останками і взяв дві сумки. Одну для батька, одну для матері", — розповідає моторошну історію.  

Молодший лейтенант Руслан до російського вторгнення був учителем мистецтва. Тепер він не може позбутися відчуття, що ось-ось станеться щось жахливе. У Бахмуті він командував саперним підрозділом і отримав завдання мінувати українські лінії, керуючи машиною, навантаженою боєприпасами та людьми. Він пройшов це неймовірно, але тепер досвід з ним весь час. "Усі жахи в Бахмуті зараз починають мене переслідувати", — каже він. "Це було пекло. Я живу в пеклі", — додає. 

Багато хто описує відчуття віддаленості, навіть серед родичів. Валерій, який до війни був будівельником, розповідає: "Іноді дружина говорить зі мною, а потім каже: "Ти чув, що я сказала?". Це правда: іноді він не чує її. Його думки обертаються навколо осі про те, що було на фронті. Весь екіпаж, його друзі, згоріли в танку. Валерій пам'ятає їхні імена, рідні міста, посади, імена їхніх дружин. 

Чоловік пригадує, як одному з них у розмові перед сном пообіцяв допомогти полагодити дах. "Наші ліжка стояли поруч, а потім його не стало", — каже він. Тіла не дістали з місця пожежі, і цей факт його з’їдає. Ще й інше його їсть: одна жінка запитала, як помер її чоловік, а він не міг їй сказати. "Іноді я прокидаюся вночі й не можу дихати", — каже він. 

Слухай подкаст Епізод 8: Чому важливо створити трибунал для засудження агресії Росії?
ПОПУЛЯРНІ
ОСТАННІ
Copyright © Agora SA