Ксенія і Денис навчались в одній школі селища Гвардійське на Дніпропетровщині. Згодом одружились, в них народився син Микита. "Денис за прикладом батька став військовим, служив у зенітно-ракетному полку, дістав звання майора, — розповідає газеті "Експрес" 40-річна Ксенія Миронова. — Але у ті часи він не бачив перспектив у військовій службі, тож пожертвував нею й став підприємцем". У 2016 році сім'я переїхала до Херсону.
У перший день великої війни 42-річний Денис Миронов пішов до військкомату, вступив до лав 124-ї бригади ТрО. Першого березня місто окупували вороги. "Коли під'їжджали машини з літерою "Z", ми із сином тікали, ховались у знайомих, — розповідає Ксенія. — У росіян були списки тероборонівців, вони їх шукали".
"Зранку 27 березня подружжя бачилось востаннє. Денис сказав дружині, що їде разом з командиром Віталієм Лапчуком шукати пальне. А наступного дня скривавленого Лапчука окупанти привели до його дому, провели обшук, виявили зброю. Згодом його понівечене тіло знайшли у воді з прив'язаною до ніг гирею.
Жінка боялась, що по неї та сина теж прийдуть, адже чоловіка затримали, а її рідний брат служить у ЗСУ. Тож на початку квітня вона спробувала виїхати з окупованого міста, хоч зеленого коридору не було. На щастя, їм вдалося врятуватись. Відтоді Ксенія Миронова зверталась до всіх правоохоронних органів та організацій з проханням розшукати її зниклого чоловіка. Тим часом рашисти його жорстоко катували у полоні.
"Уперше я побачив Дениса торік 6 квітня, коли мене кинули до камери у підвалі, — розповідає 55-річний Ігор Кураян, боєць ТрО. — Непритомний Денис був у напівлежачому положенні й сильно стогнав. Його тіло було синє від побоїв".
Полонені просили наглядачів, аби ті відправили Дениса в госпіталь. "Ви ж бачите, людина помирає", — казав Ігор Куріян. "А ті відповідали, що не підійдуть, доки він не заговорить, – провадить далі пан Ігор. — Згодом Денисові стало трішки легше, поволі став ходити, але на запитання ворогів навідріз відмовлявся відповідати. Він свідомо йшов на смерть".
Полонених майже не годували — зранку приносили окріп і по дві галети, а раз на два дні — трішки каші на п'ятьох чоловіків.
Якось о 5-й ранку всім полоненим заламали руки, закували в кайданки, наділи на очі шапки й зверху зав'язали скотчем. Так вони опинилися у Севастополі – в таборі для військовополонених.
"20 квітня я бачив Дениса востаннє — його повезли в госпіталь, — каже пан Ігор. — Потім стало відомо, що 23 квітня його серце зупинилось".
24 травня (після обміну тілами) Ксенії Мироновій повідомили, що доставили тіло її чоловіка — на ньому зеленкою було написано прізвище і дату народження. За даними судмедекспертизи, Дениса Миронова жорстоко катували, застосовуючи струм. У нього були відбиті внутрішні органи, зламані чотири ребра, через що ушкодження зазнала легеня. "У мого чоловіка розвинувся пневмоторакс, але навіть з цією травмою людина може вижити, якщо вчасно надати медичну допомогу. А Денис майже місяць був у такому стані, не міг стояти, лежати, дихати, — зітхає Ксенія. — Не знаю, як таке можна витримати. Своїм мовчанням він урятував не лише нас із сином, але й бійців ТрО".
"Таких як Денис — одиниці, — твердить друг Володимир Москалець. — З першого дня великої війни він став до лав ТрО Херсона, щоб захищати Україну. Кляті вороги обірвали його життя. У моїй пам'яті він назавжди залишиться справжнім другом, енергійним, вольовим, з незламною вірою в нашу перемогу".
"Денис був героїчною людиною, — запевняє Ігор Кураян. — Він дуже гідно поводився навіть перед обличчям смерті".
Відтоді минув більш ніж рік, а Денису Миронову досі не надали статусу військовополоненого і загиблого воїна. Бо у частині ТрО, до лав якої він вступив, не збереглось списків бійців. Але рідні й друзі Дениса Миронова сподіваються на відновлення справедливості.
