Якими були перші дні повномасштабної війни
Євгеній із позивним "Шорох" пішов на війну задовго до повномасштабного вторгнення Росії. Каже, був мотивований, хотів захистити своїх рідних, свою сім’ю, смерть його не лякала. Хоча на той момент йому було всього 20 років. Нині він боєць 79-ї окремої десантно-штурмової бригади ДШВ ЗСУ.
"Дуже багато було днів, коли я розумів, що можу не повернутися додому живим. Коли окупанти штурмували нас і я знав: або ми відіб'ємо цей штурм, або дорога у нас одна – загинути", - каже Євгеній.
Понад рік воїни 79-ї ОДШБр були у гарячих точках фронту, без ротацій. "Шорох" згадує, що поки він був на Сході Україні, його рідна Херсонщина була окупована. Він не бачив сім’ю та навіть не міг вийти із рідними на зв'язок. Згодом його родині вдалось виїхати з лівого берега регіону важкою ціною: покинувши будинок у рідному селі.
"Коли я одружився, я розумів що хочу вийти звідси живим. Я не хотів загинути у 24 роки, розуміючи що не маю ні дружини, ні дітей", - каже боєць.
Про найскладніші дні на передовій для воїна 79-ї ОДШБр
За словами Євгенія, найважчі бої були у Лимані на Донеччині: там був масовий безперервний артобстріл.
"Були дні, коли вони могли нас обстрілювати 22 години поспіль без перерви. Нам не давали перепочити."
Тоді на Донеччині у росіян було багато техніки. Зараз бої змінились, адже Путін кидає на фронт більше "м’ясників".
"Найбільша помилка росіян була в тому, що вони вільно себе почували. Може те "м'ясо", яке сюди лізе не розуміє що ми їх будемо стирати з нашої землі. Окупанти вільно ходили по дорозі. Проходили у 30-ти метрах переді мною і думали, що я не відкрию вогонь."
Техніка в окупантів була різна: і радянська, і новітні БТР і БМП. Російські танки Т-90 були найстрашнішими для бійців через автоматичне наведення.
"Я стріляю з РПГ по танку, а він по пострілу автоматично бачить та повертає на мене башту. Але ми все одно їх нищили. Ми палили їм двигуни, вони ставали посеред поля. Декому з екіпажу навіть вдавалось втекти", - розповідає Євгеній.
Окупанти часто кидали свою техніку. У більшості тільки тоді, коли вона була підбита. Євгеній згадує, як він разом із побратимами бачив купу робочої техніки, яку росіяни лишили під Сєвєродонецьком. Бахмут боєць згадує одним словом – "руїни". Окупанти стерли місто з лиця землі.
Про техніку окупантів та обстріл фосфором
"Найстрашніший обстріл певно для мене це був фосфор. Це високий градус горіння, - 1200 градусів. Якщо ця речовина потрапляє на тіло, - її неможливо загасити і людина згорає заживо. Це від снаряда смерть настає швидко. Окупанти фосфор кидали на нас купу разів, щастило що вітром здувало часто. Ми його гасили землею. Але на ранок воно все одно горіло", - розповідає Євгеній Шорохов.
Боєць згадує як він разом із побратимами нищив техніку противника.
"Їхало 3 бойові машини піхоти й 2 танки: один підірвався на міні, другий вже спалили ми. А от БМП вдалося відійти. Ми заходили в ліс і по місцевості вже орієнтувались. Разом із хлопцями, які вже загинули, ми повзли на максимально близьку відстань, до 300 метрів від танку, просто розстрілювали техніку і тікали від ворожих снарядів".
Український захисник розповів, як йому вдалось вижити на полі бою. Каже, що уламки залітали під бронежилет і вилітали з іншого боку, навіть не поранивши його. Залітали уламки і в каску, - вона не раз рятувала життя бійцю.
"Залітали уламки в снаряди від РПГ. Мені дуже пощастило, мене Бог зберіг, я мав тільки купу контузій, - от тоді мені було важко".
За словами військового, Сили оборони штурмували окуповані села, де було багато цивільних. Більшість із них були налаштовані неприязно. На щастя на наших бійців це не впливало: всі розуміли, що люди змучені бойовими діями. Що не подобалось нашим захисникам, так це те, що багато місцевих "здавали" українські позиції. Ворог завчасно знав, де перебувають воїни, зокрема й через цивільних. Проте були й ті, які допомагали та підтримували. Це було, зокрема, на Донеччині.
Там же, за словами Євгенія, були запеклі бої: діти разом із жінками перебували постійно в укриттях, на вулиці нікого не було через постійні артобстріли.
"Багатьох побратимів я виніс із поля бою: і поранених і мертвих. Особливо тяжко виносити "двохсотих". Адже він був твоїм побратимом, а зараз він без голови чи без руки. Було ще й фізично важко, бо вони тяжкі, не дарма їх називають 200-ми. Ще й під обстрілами. Але тягнули, витягували. Поранених було значно легше рятувати, деякі самі йшли, а ми тільки прикривали і підбадьорювали, казали "зараз тебе зашиють, помиють і будеш як нова копійка."
Для воїна ЗСУ важливий на фронті моральний дух і віра у краще майбутнє.
"Зараз я бачу, що у більшості воїнів цієї віри вже немає, хлопці втомились. Якщо здорові чоловіки забули про війну, - це погано. Бо там наші теж не вічні, хтось виживає, хтось лишається інвалідом, а хтось так і помирає на полі бою. Ми теж не вічні".
