Український єзуїт став чемпіоном Польщі з дзюдо. "Дехто підходив та просив про сповідь"
25 травня у польському місті Плоцьк відбулися змагання з дзюдо за XII Кубок польських майстрів дзюдо. За звання чемпіона боролися понад 150 учасників. Отець Віталій Осмоловський, директор Реколекційного дому блаженного Йоана Бейзима у Хмельницькому, завоював перше місце в категорії до 100 кілограмів. "На моїй формі, яку я одягаю для поєдинків, написано "Єзуїти". Деякі підходили до мене і з цікавістю запитували, що це означає. Двоє людей підійшли та попросили сповіді", - розповідає отець Віталій Осмоловський.
Розкажіть, будь ласка, про свою перемогу на чемпіонаті. Якими були ваші відчуття?
Я почав тренуватися ще у дитинстві, починаючи зі школи. У Польщі проходив Відкритий Кубок з дзюдо. Це такий формат, коли громадяни інших країн також можуть брати участь у змаганні. Приїхав, щоб власне взяти участь, цього разу вдалося посісти перші місце. Перед цим я був на Кубку Європи у Ризі, де посів друге місце.
Як розпочалося ваше захоплення цим видом боротьби?
Це розпочалося ще у шкільний час. Мій батько привів мене на секцію дзюдо. З того часу, з певними перервами, тренуюся. Коли я став єзуїтом (членом найчисленнішого католицького чернечого ордену Товариства Ісуса - ред.), то також тренувався у різних куточках світу. До прикладу, в Італії, бо там вивчав філософію, в Африці, де тренував місцевих поліціянтів, останні 5 років перед повномасштабним вторгненням Росії на Україну тренувався у Сполучених Штатах Америки. Займаюся дзюдо в будь-якому місці.
За вашими відчуттями, що вам дає цей спорт?
Перш за все, це дисципліна. Вона допомагає потім у житті, у важких моментах. Йдеться про дисципліну в хорошому значенні цього слова, адже для багатьох людей це слово має негативне відлуння. Почуваюся значно краще, коли тренуюся. Подобається також атмосфера, яка панує у спортивному середовищі. Ми вже більш-менш усі знайомі, а коли приїздиш на змагання, бачиш ті самі обличчя спортсменів з різних куточків світу. Це дає почуття певної спільноти й такої собі родини. Це чудово, адже в будь-якій країні я можу прийти до місцевого клубу дзюдо і без жодних перепон там тренуватися.
Чи на чемпіонаті та загалом у спортивному середовищі хтось звертає особливу увагу на те, що ви єзуїт?
На моїй формі є напис "Єзуїти". Багато людей звертають увагу на це, а коли дізнаються, що я священник, то дивуються. Зазвичай священники не займаються боротьбою, а я професійно тренуюся роками. У багатьох виникає здивування, однак трапляються випадки, коли люди починають мені розповідати про себе, про своє життя, іноді просять про сповідь. Це чудово, що можна бути з людьми й концентруватися більше на людяності, ніж на статусі. У церкві дуже часто цей статус заважає в людських відносинах. Ніби священник знає все краще і він є певною мірою важливіший. Ні, священник, перш за все, це людина. У такому спортивному середовищі цей статус ніби стирається.
І, напевно, поступово минає той час, коли священник ніби повинен бути вищим за інших...
Маю надію, що цей час мине швидко. Це лише заважає. Доки священники не зрозуміють, що вони такі ж самі люди, як і інші, то у Церкві цікаво не буде.
Розкажіть, будь ласка, про своє релігійне покликання та як ви стали єзуїтом?
Взагалі я не планував пов'язати своє життя з релігією та служінням. Мені здавалося, що це досить нудна праця, адже приклади тих священників, які я мав, вони були досить нудні. Життя у них не було, ми нічого не знали про них. Однак були приклади, які мене захоплювали своєю харизмою, але ще не переконували. Я закінчив юридичний факультет в Україні та міжнародні відносини у Варшаві. І ось у польській столиці я переживав свою певну внутрішню трансформацію. У мене було три випадки, коли я мало не втратив життя, але нічого не сталося. Це стало для мене певними знаками. Почав робити духовні вправи, аналізувати прожите. Знайшов єзуїтський монастир у Житомирі, бо я родом звідти, і так познайомився з єзуїтами, їхньою духовністю. Сам процес, коли я пізнавав себе, тривав близько трьох років, згодом я доєднався до Товариства Ісуса.
Коли я доєднався до єзуїтів, це був 2007 рік, мене вислали до Сибіру, де я допомагав безхатченкам. Після того був у Ґдині, три роки в Італії вивчав філософію, рік працював у Львові та Лондоні з біженцями. Три роки перебував в Африці, де вивчав богослов'я в африканському контексті, а також допомагав під час різноманітних праць у школах, викладання і тренування також. Потім я зробив спеціалізацію в США на тему сексуальності та жіночих студій, після чого рік викладав у Львові та знову поїхав писати докторат в Америці.