Як ви стали військовим капеланом?
Про військове капеланство я дізнався ще перед повномасштабним вторгненням. Планував закінчити духовну семінарію, але не планував бути священник. Навчатися хотів для поглиблення власних знань. Перший раз військового капелана я зустрів у місті Костянтинівка. Я воював на бахмутському напрямку. Шукав храм, і у Костянтинівці знайшов українську православну церкву. Там побачив священника, що змінив літургійне вбрання на військову форму. Він запитав мене, чи не хочу я бути капеланом, але відповів, що ні, адже зараз ми воюємо.
Вдруге мені запропонували бути капеланом у 2023 році. Тоді я був на лікуванні у Дніпрі у зв'язку з травмою, яку отримав на бахмутському напрямку. Було безліч випадків, коли я міг загинути на фронті, смерть була постійно поруч. Я відчув, що це певні символи для мене. Пройшов реабілітацію, потім мене висвятили на диякона, потім на священнослужителя, пройшов навчання та стажування. Зараз я капелан 118 окремої механізованої бригади.
Як на фронті змінювалися ваші духовні пізнання?
Я перебував у підрозділі разом з моїм рідним братом. Були випадки, коли поруч з нами, буквально за п'ять метрів, падала міна, але не розірвалася. Якби вона розірвалася, то всі б загинули, хто був поруч. Був також випадок, коли ми пересувалися разом з братом і він зачепив розтяжку, після чого вона натягнулася, однак не підірвалася, ми вижили. Міни вибухали буквально поруч з нами, але нас тільки засипало землею, але ми виживали. Були випадки, що великокаліберна куля пролітала переді мною. Якщо вона потрапляє в руку чи ногу, то вже важко їх врятувати, і бронежилет не рятує від неї.
Часом на фронті все вирішує декілька сантиметрів управо чи вліво. На війні, навіть якщо ти зробив усе можливо, часом від тебе вже нічого не залежить. У таких ситуаціях я молився.
В зруйнованих селах, де ми тримали оборону, я знаходив, до прикладу, ікону Божої Матері. У тяжких ситуаціях, які були постійно, я ховався з нею наодинці й просто молився. Військові часом моляться, навіть якщо не знають молитви.
Вважаю, що мінно-вибухова травма, яку я отримав, це майже нічого, порівняно з травмами, які отримували мої побратими. Я зрозумів, що моє покликання - це служіння капеланом. Коли я вже став капеланом, нерідко виникали питання: хіба Бог не бачить, що відбувається? Я відповідав, що Бог створив нас вільними людьми, одні можуть робити добро, інші зло.
Яка головна місія капеланства на фронті?
Розповім один з останніх прикладів. Я приїхав до артилеристів, вони були раді мене зустріти. Сказали, що хотіли б провести молебень за українську перемогу. Молилися за полеглих побратимів, за родини. Коли є така можливість, вдягаю не військову форму, а священницьке вбрання, щоб вони дещо відірвалися від реальності. Просять освітити транспорт, приміщення, у якому вони перебувають, навіть тимчасове. Часто говорять: "Розкажіть нам щось", просять простого спілкування. Можу поділитися своїми історіями, а вони діляться своїми. Ці розмови можуть не стосуватися війни, але нагадують, що є ще просте життя, до якого ми повернемося. Військовий капелан - це і священник, і військовий в одній людині.
Наскільки вам допомагає у духовній службі те, що ви й самі воювали?
Розумію їхній стан і проблеми. Ці відчуття залишаються на все життя. Є моменти, які подумки повертають нас на фронт: якийсь запах, чи то звук. Треба навчитися з цим жити. На своєму прикладі, там де це доречно, розповідаю їм, що все буде добре. Не завжди доречно розповідати про себе, іноді потрібно лише вислухати історії та переживання захисників. Та здебільшого, коли розповідаю про свій досвід, що довелося пережити, це зближує у розмову.
Як ви зараз бачите моральний стан військових?
У моїй бригаді є чимало військових, які служать ще з початку повномасштабного вторгнення. Ті, хто перебуває постійно на бойових діях, звичайно, вони виснаженні. Щоб їх замінити, потрібно мобілізувати інших, це завдання держави. Вони у такому стані, що хотілося б, щоб вони перепочили, однак це у силах держави. Бажано, щоб коли військові повернуться додому, з ними працювали різні інституції, супроводжували їх. Мені подобається приклад США, де є велика шана у суспільстві до ветеранів, військових, це їх дуже підбадьорює. Там постійно проводять просвітницьку, патріотичну роботу. Хотілося б, щоб у нас це також було у майбутньому.
Українські військові розуміють, що у їхні руки Господь зараз віддав можливість захистити свої родини та людей, які є за їхніми спинами. Їм тяжко, але вони розуміють, що не можуть перестати звершувати ту жертовність, яку зараз звершують.
Одного разу, в зоні бойових дій, я відлучився до своїх побратимів, а коли повернувся, то помітив, що на моєму автомобілі хтось прив'язав пакунок. У ньому була записка та два шоколадних батончики. У записці було написано: "Український захиснику, дякую за твою жертовність, що нас захищаєш. Ми молимося за тебе та твою родину. Разом переможемо". Це було приємно та дуже незвичайно, адже у таких умовах знайти шоколадні батончики - це не просто купити у крамниці, а віддати їжу, якої може бракувати. Деякі жителі не хочуть покидати свої домівки. Не через те, що вони чекають ворога, а через те, що їм ця земля рідна. Вони чекають перемогу.
