Як ви ставитеся до того, що Україна вже розпочала процес заборони російської церкви в Україні?
Насправді Україна не забороняє. Це дивне кліше московської пропаганди, яке, на жаль, підхопили навіть деякі медіа. Я був дуже здивований, коли українські політики й медіа почали ретранслювати це твердження про заборону російської церкви. В Україні діє одне з найбільш ліберальних законодавств у світі щодо релігій, церков та релігійних організацій. Для молитви тут ніхто не потребує дозволу. Ми маємо десятки різних релігійних організацій, які функціонують без будь-якої державної реєстрації. Українська держава не має інструментів для заборони молитви.
Мені прикро, що навіть церковні лідери повторюють ці пропагандистські кліше, ніби комусь в Україні забороняють молитися. Насправді українське релігійне середовище стало мішенню підступних атак з боку Росії. Особливо це стало очевидним після того, як Московський патріархат оголосив "священну війну" проти України. Це не просто війна на політичному рівні, вона торкнулася і релігії, адже багато адептів "русского міра" сприйняли це як наказ до дії.
Останні законодавчі акти, ухвалені в Україні, не є забороною церкви. Це захист церкви від маніпуляцій з боку агресора. Московський патріарх став рупором ідеології "русского міра", і тому православ'я в Україні стало першим об’єктом маніпуляцій і мілітаризації.
Але так само завтра під загрозою може опинитися будь-яка інша релігійна організація, якщо її центр знаходиться в країні-агресорі. Тому законодавчі зміни спрямовані не на обмеження прав, а на їх захист.
Як ви сприймаєте УПЦ МП сьогодні? Це ще церква чи вже інструмент спецслужб?
Тут потрібно бути обережним. Церква має два виміри: як спільнота людей і як інституція. Якщо говорити про Російську Православну Церкву як інституцію, то це загальновідомий факт, що її нинішню назву придумав Сталін. До революції вона називалася "Греко-Російська Православна Церква". Після цього церкву перетворили на інструмент маніпуляцій та репресій з боку радянської влади, і така її роль збереглася й до сьогодні. Багато експертів стверджують, що РПЦ є частиною російського державного механізму – пропагандистського, репресивного, а інколи й військового. Водночас я хочу вірити, що серед вірян є прості люди, які відчувають маніпуляції, але мовчать. Ми їх не бачимо і не чуємо зараз.
Сьогодні в Україні сама ідея "хорошого росіянина" викликає спротив, бо ідеологія путінізму глибоко проникла у свідомість мільйонів росіян, так само як колись нацизм вплинув на німців за часів Гітлера. Це дуже складне і неоднозначне питання, але з часом, я вірю, усе таємне стане явним.
Як за майже три роки війни змінилися українці?
Війна кардинально змінила наше суспільство. Для деяких вона просто перевернула все з ніг на голову. Багато дослідників стверджують, що всі ми стали іншими. Коли почалася війна, це був шок, момент, який обнулив усі стосунки. Світ став для нас зовсім іншим, немов комп'ютер перезавантажився. Ми почали по-новому оцінювати свою роль і відповідальність в нових військових обставинах. Ми ніколи не усвідомлювали, що таке війна, адже сучасна війна відрізняється від тієї, що ми бачили по телевізору. Багато молоді, особливо в Європі, сприймають війну як комп'ютерну гру, а насправді це велика трагедія.
Всі ми стали іншими, і я стверджую, що України, яка була до 20 лютого 1991 року, вже немає. Це стосується не лише території, а й людей, суспільства. Коли хтось каже, що знає Україну з 1991 року, я відповідаю: "Прошу вас, такої України більше не існує"
Псевдоексперти, які говорять, що я знаю щось про Україну чи про Росію перед початком цієї війни, насправді є великими шкідниками. Вони живуть в ілюзіях, в тій дійсності, яка вже давно минула. Дивлячись у майбутнє, ми усвідомлюємо, що Україна після війни не буде такою, якою була раніше. Ми прагнемо кращої держави, кращих механізмів і демократії.
Як ви бачите майбутнє українського суспільства після війни, враховуючи зокрема певні розподіли між тими, хто живе в Україні, і тими, хто за кордоном?
Дійсно, українське суспільство змінилося, і це не лише сильні та слабкі сторони. Блаженніший Любомир свого часу сказав, що Україна не поділяється на російськомовних чи україномовних, а на тих, хто любить Україну, і тих, хто її не любить. Це стало особливо очевидним під час війни. Наші хлопці, які віддають своє життя за Україну, змінюють країну навіть після смерті. Тепер борці за волю України є всюди. Вся Україна стала на захист своєї Батьківщини, незалежно від релігії чи мови.
Старі лінії поділу вже минули, але з'явилися нові: нерівномірний тягар війни. Це створює нові лінії напруги в суспільстві. Наприклад, коли чоловік, який воював на фронті, повертається додому, його дружина вже не розуміє його. Люди з різним досвідом війни не можуть порозумітися.
Церква може стати ключовим центром, який допоможе зцілити рани та поєднати різні досвіди війни. Вона завжди була тим середовищем, де світове українство об'єднувалося, обмінюючись досвідом, щоб бути разом, сильними та переможними.
Що б ви порадили тим, хто вже втомився та не бачить світлого майбутнього?
Перемога України починається з кожного з нас. Якщо я зневірююсь, ворог перемагає. Навіть Конфуцій говорив, що ненависть до ворога означає, що він вже тебе переміг у твоєму серці. У нас є втома, але віра – це відкритість до джерела сили. Віра в Бога для християн означає бути з'єднаним з джерелом енергії. Якщо ми піддаємось апатії, тоді вони домінують над нами. Ми можемо не змінити обставини, але можемо змінити своє ставлення до них. Це важливий принцип. По-друге, у всіх обставинах ми покликані бачити Бога, навіть у тяжких обставинах. Він завжди поруч, навіть у момент горя. Я б порадив шукати Бога, присутнього поряд, і не боятися ділитися своїми сумнівами з капеланом або близькими.
Третє – робити добрі вчинки. Коли я роблю щось добре, негативна енергія трансформується в позитив. Допомагаючи іншим, ми лікуємо себе. Багато прикладів цього бачимо серед волонтерів. Це справжнє служіння, яке допомагає зберегти душевний стан.
Ви згадали слова про ненависть до ворога як програш. Чому, на вашу думку, українці допомагають росіянам, жителям Курської області?
Це дійсно цікавий факт. В Україні багато свідчень про те, як росіяни, що опинилися під українською владою, розповідали про допомогу. Один випадок: російські солдати відмовилися евакуювати жінку, сказавши, щоб йшла до українців, вони не скривдять. Це демонструє, що ми – люди, які не хочуть чужого, але й свого не віддамо. Ми вміємо бути людяними навіть до ворога.
Пригадую, на початку війни під час оборони Києва українці організували передачу тіл загиблих росіян їхнім рідним, але російська влада не захотіла їх приймати. Це говорить про те, що українці, навіть переживаючи біль, можуть переступити через ненависть і допомогти. Це показує, ким ми є насправді.
