"Щось як бахнуло! Війна почалася", — каже вранці 24 лютого моя мама. "Бахнула" російська ракета, скерована до військової частини в селі Семиполки на Київщині. Це приблизно за 15 кілометрів від мого села...
"У наше село ворог не дійде" — чую від людей. Через цей населений пункт не пролягає траса, якою, ймовірно, танки йтимуть на Київ з Чернігова. Такою думкою селяни заспокоюють себе у перші дні. І ще не знають, як сильно помиляються.
У магазинах ще досить продуктів. Я про всяк випадок беру кілька додаткових упаковок круп і ще деякі продукти. Обов’язково — каву і горілку, які у скрутні часи можуть стати валютою.
...На третю добу щоночі над селом літає кілька дронів. Кажуть, ворожа розвідка.
"За селом горить поле. Що це?" — ввечері приходить повідомлення в чат мешканців села.
"Диверсанти дають маяки для розвідки або десанту, — відповідає хтось. — Сьогодні в ОТГ одного зловили".
Люди зголошуються бігти гасити поле. Вдень ми читаємо новину, від якої стискає шлунок: танки — за 20 кілометрів від нас. Величезна колона. Повертають у наш бік.
З десяток людей, переважно молодь, збирається робити "коктейлі Молотова". Робота марудна. Пінопласт на вітрі розлітається. "Аж не віриться, що ми таке робимо. Просто в голові не вкладається", — каже Максим, який вчора відправив своїх чотирьох синів з дружиною на Волинь.
На сході за лісом розривають тишу кілька артилерійських пострілів. "А моєму внуку сьогодні рік виповнився", — дивиться у той бік дядько Юрій, найстарший серед нас.
Пляшки з коктейлями прямують далі за село — на опорні пункти ближче до Києва. Через тиждень вони мені видадуться чимось дуже наївним...
***
"О 13.00 буде сильний вибух. Не переживайте — це свої", — пишуть у групі ОТГ наступного дня. Про всяк випадок ховаємося в коридорі. За кілька хвилин — вибух. Справді, такого сильного ще не було. Виявляється, десь за кілометр підірвали міст перед нашим селом, щоб ворожа колона техніки, яка наближається, не змогла пройти. Вранці 4 березня прокидаюся від сильних вибухів, які лунають за селом. Виходжу на вулицю. Над головою чути свист. Я не знаю, що це свистить, бо ніколи ще такого не чула. Свистить, а потім — вибух. Артилерійські снаряди. Виявляється, наше село опинилося між ворожими військами і ЗСУ, які гатять одні по одним.
Коли вибухи лунають дуже близько, ховаємося в погріб. Він маленький і незатишний. Більше трьох людей тут не поміститься. Здається, сидимо годину. Коли стихає — вилазимо. У селі зникло світло. До нас приїжджає брат з двома малими дітьми і дружиною. Разом спокійніше. До того ж ми маємо грубку.
"Хочу малювати", — каже 7-річний Павло. Малює український танк зі смайлами у круглих червоних дулах. У меншого, 2-річного, нова забавка: зненацька лякати інших — "бух" — і сміятися.
Брат каже, що танки вже в сусідньому селі — через річку. Нам телефонують знайомі і радять ховатися. Починається: виляск — один, два, три, чотири, п’ять — вибух. Трясуться стіни. Так триває аж до сутінків.
***
"Росіяни обстріляли машину нашого лікаря, який їхав до двох поранених, — розказують телефоном родичі із сусіднього села, де стоїть ворог. — Поранені — тероборонівці. Одному з них підпалили хату. Ще одного чоловіка розстріляли, бо відмовився віддати свій мобільник. На вулицю нікому не можна потикатися, бо відразу стріляють. Кількох так поранили. Сидимо в погребі".
Ми рано лягаємо спати. Щільно зашторюємо вікна. Світла з настанням темряви не запалюємо — від першого дня війни. Біля мене — мій племінник. Ми одягнені — готові тікати в погріб. Павло просить, щоб я його обійняла. "Страшно", — шепоче. Ще з пів години прислухається до найменших звуків і питає, що це, врешті засинає.
Ранок починається о 6.00 з новими вибухами. Всі переміщаються в коридор. В обід телефонують знайомі і кажуть, що снаряди вже падають на наші городи й подвір’я. Один поцілив у будинок родини — працелюбних господарів, які тримали велике господарство, дві корови. Хата згоріла дощенту, корови порозбігалися. Люди живі.
Наступного дня снаряд потрапляє в дерев’яну церкву XIX століття — об’єкт культурної спадщини. Від храму, якому віддали пів життя мої баби, залишилася купа попелу. Церква стояла на околиці села. Більшість будинків по цій лінії понищені.
***
8 березня. Росіяни входять до мого села надвечір, аби переспати. Люди кажуть, що є десь 80 одиниць техніки.
"Мости підірвали, але в одному місці річка мілка. Вони стягнули бетонні плити з берега і так переїхали", — розказують телефоном знайомі. Танки і БМП роз’їхалися по селу. На сільських вуличках важко розвернутися, ще й з великими стволами. Що заважає — те зносять. Їдуть по парканах. У сусідньому селі на центральній вулиці так, зачепивши, повалили ряд електричних стовпів — тепер тут довго не буде світла.
Мій будинок в центрі. Під двором стає заночувати БМП. Вранці мати хоче піти погодувати величезного лабрадора брата, який вивіз свою родину і мене з села. Це за 7 хвилин ходьби від нас. Виходить до наших нових "сусідів".
"Я запитала, чи можна безпечно пройти. Вони пішли до свого командира, і він дозволив. Мене провели під конвоєм. Я дала собаці їсти. Вони почекали мене під двором. Призовники, по 18 років. Казали, що воювати не хочуть, але й назад не можуть втекти, бо там їх розстріляють свої, а підуть уперед — розстріляють українці", — розповідає мама телефоном.
***
9 березня ЗСУ почали бомбити ворожі війська, долучили авіацію. Деякі будинки в селі добряче побило осколками. Частина ворожих танків загрузла в навколишніх торфовищах. Російські окупанти здалися. Тіло одного свого товариша закопали біля мого двору — на дитячому майданчику. Село звільнено.
Із центру ОТГ волонтери змогли привезти гуманітарну допомогу. Дали кожному по хлібині, кілька помідорів, воду. Однак після звільнення спокій у селі не настав. Ворожа техніка стоїть навколо в радіусі від 10 кілометрів, а снаряди долітають далеко.
15 березня один прилітає в центр села. Осколками вбиває трьох — місцевого депутата та подружжя...
Сьогодні телефонувала мама: "Трохи поспали. Десь бахкало, але трохи далі від села. Їсти є — картопля, консервація, ще молока в сусідів взяла. З’явилося світло — можна на плитці щось приготувати. Газу нема. Але протопимо грубку — буде тепліше. Війна — вона така..."
Анна БАЛАКИР
