"Ми з дружиною та дітьми жили в Лівобережному районі Маріуполя, який стали обстрілювати з самого початку повномасштабної війни. Ми швидко зібрали речі і поїхали в центр, у будинок сестри. Дорогою за 100 метрів від нас розірвався снаряд", — згадує Валерій, мешканець Маріуполя.
Чоловік каже: спочатку у місті почалися проблеми із водопостачанням. Запаси води у ванній швидко закінчились.
"На щастя, пішов дощ — ми використовували дощову воду, щоби помитися і щось попрати. Потім був сніг — збирали його у відра і топили у ванній. Вода була брудна, але на це ніхто не зважав, — згадує Валерій. — Згодом не стало світла, газу і опалення, перестали працювати магазини. Мешканці нашого під’їзду були дружніми і ділилися одні з одними запасами їжі..."
Валерій облаштував місце для вогнища, на якому варили їсти.
"Ми наважилися покинути місто після того, як окупанти скинули бомби на лікарню і пологовий будинок. Я почув сильний гул, виглянув — бачу, закривавлені жінки виходять у халатах, на асфальті землі по коліна. Я побіг допомагати лікарям... А потім з сім’єю сів у машину, аби тікати..." — розповідає Валерій.
Чоловік каже: дорогою бачив жінок, які везли дітей у візочках чи несли на руках, — вони теж тікали з міста. "Декого ми підібрали, але коли в машині більше не залишилося місць — було до сліз боляче, я відчував безсилля. Вони йшли, а попереду — ніч, холод, степ, 7 — 8 кілометрів до села..."
Валерій із родиною виїхав до Бердянська. Тут їх зустріли і поселили волонтери.
50-річна Оксана Стоміна перебувала у Маріуполі до 17 березня. "Обстріли не припинялись, я жила в бомбосховищі, — розповідає Оксана. — Кожного ранку під обстрілами бігла у волонтерський центр, аби допомагати іншим. Зокрема, людям, які були у драматичному театрі. Я приносила туди продукти, ліки... Коли на театр скинули бомби... Це один з найстрашніших днів життя.
Якось я бігла з волонтерського центру і в одному з дворів побачила людей, які готували на вогнищі їжу. Коли дісталась до сховища, почула страшний гул. Потім дізналась, що обстріляли той двір, і всі 13 людей, які там варили їсти, — загинули... Ми викопали велику братську могилу на старому кладовищі... Ніколи не думала, що мені доведеться це робити. Кидали в яму тіла: якісь загорнули у тканину, якісь просто так... Було багато мертвих неопізнаних.
У нашому сховищі був чоловік, який не міг поховати маму. Йому порадили загорнути тіло і покласти в холодне місце. Він обрав сарай. Тіло погризли собаки... Той чоловік плакав так гірко, що це неможливо згадувати без сліз..."
...У Маріуполі бомби російських загарбників падають кожні 10 хвилин, повідомив заступник командира полку "Азов" з позивним "Калина". "Та наші хлопці мужньо боронять Україну! Знищують спецпризначенців. Ті окупанти — варвари XXI століття! Без совісті та честі!" — додав "Калина".
Маріуполе, вся Україна нині з тобою. Ми молимося за всіх українців, які опинилися там. Ми дякуємо вам, що бороните українську землю. Тримайтеся. Слава Україні! Слава містові-герою Маріуполю!
Леся Родіна
"Nigdy nie myślałam, że wykopię masowy grób..."
Ewakuowani mieszkańcy Mariupola opowiadają o piekle, przez które przeszli
- Moja żona, dzieci i ja mieszkaliśmy w lewobrzeżnej dzielnicy Mariupola, która jest pod ostrzałem od początku wojny na pełną skalę. Szybko się spakowaliśmy i pojechaliśmy do ośrodka, do domu mojej siostry. Pocisk eksplodował na drodze 100 metrów od nas - wspomina Valery, mieszkaniec Mariupola.
Mężczyzna mówi, że na początku miasto zaczęło mieć problemy z wodą. Zaopatrzenie szybko się skończyło.
- Na szczęście padało. Używaliśmy deszczówki do mycia і do prania. Potem był śnieg. Gromadziliśmy ją do wiader. Woda była brudna, ale nikt nie zwracał na to uwagi - wspomina Valery. - Później nie było światła, gazu i ogrzewania, sklepy przestały działać. Mieszkańcy byli wobec siebie przyjaźni i dzielili się zapasami żywności...
Valeriy zaaranżował miejsce na palenisko, w którym gotowali jedzenie
- Zdecydowaliśmy się opuścić miasto po tym, jak okupanci zrzucili bomby na szpital i szpital położniczy. Usłyszałem głośny huk, wyjrzałem - widzę zakrwawione kobiety wychodzące z ruin. Pobiegłem, aby pomóc lekarzom... A potem wsiadłem do samochodu z rodziną, aby uciec - mówi Valery.
Mężczyzna opowiada, że po drodze widział kobiety wiozące dzieci w wózkach lub niosące je na rękach - one też uciekały z miasta. - Niektóre zabraliśmy ze sobą, ale kiedy w samochodzie nie było już miejsca, bolało to do łez, czułem się bezradny. Szły, a przed nim były - noc, zimno, step, 7-8 kilometrów do wioski.
Valery i jego rodzina wyjechali do Berdiańska. Tutaj spotkali ich i osiedlili wolontariusze.
Oksana Stomina, lat 50, przebywała w Mariupolu do 17 marca. - Ostrzał nie ustał, mieszkałam w schronie przeciwbombowym - opowiada Oksana. - Codziennie rano biegałam pod ostrzałem do centrum wolontariatu, aby pomagać innym. W szczególności do ludzi, którzy byli w teatrze dramatycznym. Przywoziłam tam jedzenie i lekarstwa...
"Jeden z najgorszych dni w moim życiu"
- Pewnego dnia, gdy biegłam z ośrodka wolontariatu, na jednym z podwórek zobaczyłam ludzi gotujących sobie jedzenie na ogniu. Kiedy dotarłam do schronu, usłyszałam straszny huk. Potem dowiedziałam się, że podwórko zostało ostrzelane, a wszystkie 13 osób, które tam gotowały, zginęły... Na starym cmentarzu wykopaliśmy wielki zbiorowy grób. Nigdy nie sądziłam, że będę musiałam to robić. Wrzucali ciała do dołu: niektóre były owinięte w płótno, inne tak po prostu. Było wiele martwych niezidentyfikowanych osób.
- Był też mężczyzna, który nie mógł pochować swojej matki. Poradzono mu, aby owinął ciało i położył je w chłodnym miejscu. Wybrał stodołę. Ciało zostało pogryzione przez psy... Ten człowiek płakał tak gorzko, że ciągle płaczę, gdy sobie to przypominam.
W Mariupolu bomby rosyjskich najeźdźców spadają co 10 minut - powiedział zastępca dowódcy Pułku Azowskiego "Kalyna". - Ale nasi dzielnie bronią Ukrainy! Zniszczą siły specjalne. Ci okupanci to barbarzyńcy XXI wieku! Bez sumienia i honoru! - dodaje "Kalyna".
- Mariupolu, cała Ukraina są dziś z Tobą. Modlimy się za wszystkich Ukraińców, którzy tam są. Dziękujemy za obronę ziemi ukraińskiej. Chwała Ukrainie! Chwała bohaterskiemu miastu Mariupol!
Lesia Rodina
