У підвалі Анна пробула рівно три тижні. Ті страшні дні вона не може згадувати без сліз.
"Ми жили всією родиною у чотирикімнатній квартирі — я, чоловік, син, батьки, сестра та бабуся. Дістали її у 1993 році, дуже багато працювали, аби заробити гроші й усе там облаштувати, — каже Анна Чугай. — 29 січня в нашій оселі з’явився ще один мешканець — народився мій син Данило.
Ми раділи життю і вірили у наше щасливе майбутнє. Але в одну мить все змінилося. 24 лютого я прокинулась уночі, щоб погодувати сина. І почула якісь вибухи. Думки навіть не було, що це повномасштабна війна починається. Знову заснула, а вже зранку дізналася, що на нас напала росія. Вибухи не вщухали.
Ми взяли трохи речей і разом з бабусею перемістилися до підвалу неподалік нашого будинку, щоб бути у безпеці. Раз на день бігали додому помитись. А мама підіймалась до квартири, щоб зготувати нам поїсти.
3 березня вранці вона якраз робила сніданок, коли ми почули сирену. Над нашим районом стали кружляти ворожі гелікоптери. А потім прогриміли сильні вибухи. Ударна хвиля збила маму з ніг, на якийсь час вона знепритомніла. І, мабуть, це її врятувало — не дійшла до дому, який знищив вибух.
Родина мешкала на другому поверсі цього будинку.
Тим часом, почувши гуркіт страшних вибухів, першою з підвалу вибігла бабуся. Будинків довкола вже не було видно — все огорнув дим з пилом. А коли придивилася — побачила, що горить наш будинок...
Ми втратили дім, але Бог зберіг нашу маму. Згодом стало відомо, що внаслідок того авіаудару загинуло 47 людей, їхні тіла лежали скрізь. Загинули ті, хто просто стояв у черзі до аптеки..."
Після пережитого підвал став єдиним житлом для всієї родини Анни.
"Спочатку ми мали воду, світло, нам дали електроплиту, грілись камінами. Та через кілька днів рашисти знищили снарядами системи водота електропостачання, — каже жінка. — Я не могла розігріти навіть суміш для дитини. Ми наливали воду у бляшану банку і тримали над свічкою, щоб їжа була хоч трохи теплішою. У синочка з’явилася запрілість, він став увесь червоний. Я дивилась на нього і плакала від болю.
Але вийти назовні було неможливо, ми постійно чули гуркіт вертольотів, від вибухів трясло стіни. Один з них був такий сильний, що ми з чоловіком закрили собою колиску і думали, що то вже кінець. Данило постійно кричав, ми його не могли вкласти спати. Через 21 день такого життя прийняли рішення — хай там що, треба тікати. Пішли у квартиру, забрали те, що вціліло. Після того сіли у машину і рушили до Києва.
А що міст на найкоротшій дорозі до столиці підірвано, ми їхали полями і молились, аби не потрапити під обстріл. На щастя, нам вдалось доїхати до столиці, заправитись, і після того ми відразу вирушили на Хмельниччину, де з нами поділилися житлом для ночівлі мої підписники із соцмережі. Ми вперше за тиждень помились, переодягнулись і лягли спати у ліжко..."
...Тепер жінка з дитиною живе на Західній Україні, але її думки — у Чернігові. Там залишилися рідні. "Боляче до сліз — від почуття безвиході. Я пережила справжнє пекло..."
Вікторія ТРУДЬКО
