Телефонуючи до найвідомішої української актриси, думав, що вона давно перебралась із української столиці в якесь безпечніше місце. Проте зірка все ще в Києві. Попри повітряну тривогу, яку оголосили під час нашого інтерв’ю, Ада Миколаївна продовжувала відповідати на питання, затягуючись улюбленими сигаретами в своїй кухні...
— Адо Миколаївно, ви думали полишити Київ та перебратись, якщо не за кордон, то бодай на Західну Україну?
— Ні. Куди я можу поїхати, якщо тут діти та онуки? Мені, звичайно, пропонували перебратися до улюбленого Львова... Проте я нікуди не хочу!
— Ночуєте нині в укритті?
— Ні, я ночую у хаті. В укритті була лише декілька разів, але... Я чомусь не можу там перебувати. Дурію... Вікна моєї квартири виходять на золоті куполи Софії Київської. Тож, якщо, не дай Боже, щось станеться, буду разом із ними.
— Старші люди кажуть: щоразу, коли звучать сирени, вони ніби крають душу. У вас схожі відчуття?
— Ні. У мене сирени викликають лише зібраність. Я починаю ще щиріше молитися, щоб ті ракети, які десь летять, нікого не зачепили. Особливо рідних. Адже зять та онук — у теробороні й стоять на посту, дочка — волонтерить. Кажу, всі мої залишились у Києві. У тім числі правнук... Знаєш, сьогодні я навіть не плачу. Просто зціпила зуби й також намагаюсь робити щось корисне.
— Коли ваша донька приходить увечері з волонтерського центру, розповідає, що там і як, чи оберігає вас від зайвої інформації?
— А вона не приходить — там же й ночує. Коли ж забігає додому вдень, то весь час спілкується по телефону — вирішує різні питання. Лише подає мені знаки: "Мамо, мовчи, не лізь, не чіпай, не заважай". (Усміхається). Я не лізу, не чіпаю і не заважаю. Тільки перу одяг, годую бійців, які час від часу до мене навідуються. Завжди маю свіжий борщик — якщо хтось прийде, щоб одразу поїв гарячого. А ще — канапки, каву і чай. У мене вдома такий собі побутовий штаб.
— До речі, борщ у вас правдивий — з м’ясом?
— Поки що м’ясо є. (Усміхається). В Ахтема Сеїтаблаєва лежав удома в морозилці великий шмат баранини, то він мені приніс. Ще на два борщі вистачить... Ми живемо за принципом: у кого що є, той тим і ділиться.
— У багатьох із нас, мов дзига, у голові крутиться одне питання — чому? Чому це сталося з нами, чому це сталося саме тепер...
— А воно давно визрівало. Дуже давно. Той настрій і та розбещеність, які путін прищепив своєму народові, мали у щось таке вилитись. І воно вилилося... Знищені театри, храми, дитячі садочки, вбиті цивільні люди — старі й молоді, а ще — наші хлопці, які боронять Україну й гинуть...
Тож на вустах — лише прокляття.
— Найдраматичніша ситуація сьогодні, як відомо, у Маріуполі. Ви ж там, мабуть, не один раз бували й виступали на сцені драмтеатру, який розбомбили...
— Ой, це був такий театр! І місто — як лялечка. Востаннє ми там гастролювали зовсім недавно. А тепер... Те, що зробили з Маріуполем, це нелюдські вчинки. Господь не сотворив таких істот, які могли б зробити те, що зробили з цим містом, з театром, з людьми! (Зітхає).
Те, що зробили з Маріуполем, це нелюдські вчинки. Господь не сотворив таких істот, які могли б зробити те, що зробили з цим містом, з театром, з людьми!
— Вам іноді не здається, що це все якийсь жахливий сон? Що це відбувається не з нами...
— Оце ми зараз розмовляємо по телефону, а в Києві оголосили повітряну тривогу. Я ж сиджу на кухні, спілкуюся з тобою і наче розказую не про себе й не про тебе, а про когось іншого... Знаєш, у мене справді таке відчуття, що цього всього не може бути. Бо такого не повинно бути!
— Курити, я так розумію, ви не кинули?
— От саме зараз курю. Тобі відомо, скільки мені років? Вісімдесят чотири! У цьому віці й за таких обставин уже не прощаються з поганими звичками. Чимось же треба себе балувати. (Усміхається).
— У липні у вас буде ювілей...
— Так, мені виповнюється вісімдесят п’ять. Той ювілей сам собою вже такий, знаєш, невеселий, бо це вже серйозна старість, але... але я живу за всіх тих, кого поховала... Тепер же відходять і молоді. Оце попрощались із колегою, з котрим, якби не війна, мала їхати на гастролі. Два тижні тому його вбили під Ірпенем, потім довго не могли знайти й забрати. І лише днями відправили до мами на Прикарпаття. Дорогою від Яремча до Ворохти люди стояли на колінах, зустрічаючи його труну... Розумієш? Тут уже не до сліз. Просто стискаєшся у грудку болю та ненависті!
— Попри весь той жах, що коїться сьогодні, у вашому серці ще живе оптимізм?
— Такий дурний оптимізм нині нам не потрібен. Бо невідомо, що цей божевільний завтра скаже, що зробить і що там у нього взагалі в голові. Адже у путіна немає ні серця, ні душі. Кажу, ніхто не знає, що в дурній голові тієї звірюки, того диявола, й що він ще вигадає супроти нас...
Натомість викликає оптимізм те, як стоять наші люди, як вони згуртувалися. Пригадую, після Майдану Ліна Василівна Костенко казала, що тоді народився народ. Тепер же, думаю, він народився по-справжньому — український народ і наша нація. Так мені здається.
— У перший день, коли закінчиться війна, що передусім ви хотіли би зробити, Адо Миколаївно?
— Завити, як вовчиця. Тільки не від злості, а від радості... Хлопці, яких знаю з 2014 року, вже кажуть, що прийдуть у наш двір і влаштують святкування. З шампанським... Я називаю їх хлопцями, але насправді так не можна говорити, бо вони — лицарі. Високі лицарі. Не в сенсі зросту (усміхається), а в розумінні висот, яких сягнули своїм духом.
Богдан БОНДАРЕНКО
