Це неймовірно! Без води і світла, під бомбами та обстрілами двоє чоловіків та дві жінки невтомно працювали, аби мешканці міста й українські військові мали що їсти.
Леся Гринишена-Нідзельська — із села Слобода-Шаргородська, що на Вінниччині. Уже декілька років працює у пекарні одного із супермаркетів в Ірпені. Коли почалася війна, жінка відправила маму, яка гостювала тоді у неї, і взялася дуже активно працювати.
"Коли мені сказали, що є генератор та пальне і ми можемо пекти хліб далі, я дуже зраділа, — згадує жінка. — Але приходжу на кухню, а працівника, який готував тісто, немає. Я ж до цього тільки формувала буханці й пекла. Не знала ані як поєднувати інгредієнти, ані як працювати з тістомісом..."
Проте досить швидко пані Леся опанувала технологію та взялася до роботи. Згодом навіть розробила свій рецепт хліба.
У перші дні війни жінка ходила ночувати додому, а потім багато днів поспіль спала вже у пекарні. Просто на палетах, які застелили картоном та ковдрами. Як і інші троє працівників, що залишилися й допомагали хто чим міг...
"Ми місили, формували хліб і відразу ж пекли. Його розвозили волонтери просто під обстрілами, — розповідає жінка. — Потім казали людям, куди можна прихо-дити, і з рампи роздавали буханці...
До слова, велика подяка нашим військовим — батальйону ТрО 207 підрозділу Одеси та 11-му батальйону "Київська Русь". Вони нами опікувалися і в усьому допомагали, були нашими ангелами-охоронцями. Ми ж, крім усього, готували для них їжу, сухпайки".
Щодня ця пекарня продукувала до 500 хлібин. Тим часом рідні дуже переживали за пані Лесю та інших працівників.
"Зв’язок з нами був лише в одному місці, — каже моя співрозмовниця. — Щоб дзвінки не запеленгували, можна було говорити не більше трьох хвилин. То ми лише казали рідним, що живі й здорові. А далі замотували телефон у фольгу... Коли в моєї онуки був день народження — два рочки, я ще зуміла за ті три хвилини замовити їй у подарунок торт у своєї знайомої. Щоб дитина знала, що бабуся про неї пам’ятає і любить її..."
Сьогодні тут і далі печуть хліб: для Ірпеня, Гостомеля, Бучі та інших міст. Так само без відпочинку і вихідних. Пані Леся каже, що не почувається героїнею.
"Коли б ви бачили очі людей, які, живучи в окупації, беруть у руки шматок хліба, ви б теж не пішли з цієї пекарні, — ділиться жінка. — Наші волонтери розповідають, що діти, котрі виходили з підвалів у Ворзелі, Гомелі, Бородянці, цілували буханці, які їм давали. Це так страшно! Але я вірю, що Україна неодмінно переможе!"
