Заступник командира з бойової та спеціальної підготовки окремого загону спецпризначення "Азов" Віталій Грицаєнко загинув від прямого попадання осколка в обличчя... Він народився у Полтаві. Його батьки працюють в обласному українському муздраматичному театрі імені М. Гоголя. Звідси й позивний військового — "Гоголь"...
Від рядового солдата Віталій Грицаєнко дослужився до звання старшого лейтенанта.
"Мій чоловік здобув офіцерські погони та чотири військові нагороди лише своєю працею, — розповідає Вікторія Грицаєнко, вдова. — Одержав медаль "За військову службу Україні" (у 2017 році), нагородну зброю, нагородний годинник, багато грамот. Віталик іноді казав: "Мені залишилося отримати тільки звання Героя України". Так і сталося... Командир полку "Азов" Денис Прокопенко (позивний Редіс), сказав, що мій чоловік мав отримати звання Герой України за життя, але, на жаль, присвоєно його Віталію 2 квітня Указом Президента України посмертно..."
Віталій Грицаєнко вступив торік у Національний університет оборони України імені І. Черняховського. Встиг провчитися лише один семестр. У лютому мав їхати на наступну сесію, але ворог зруйнував усі плани.
"Нашому синочку — три роки, — розповідає Вікторія Грицаєнко. — У січні цього року ми орендували житло у Приморському районі Маріуполя, дитину влаштували у садочок. Не минуло й двох місяців, як почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну... Синочка одразу забрали рідні на безпечну територію, а я вирішила залишитися з чоловіком. Хвилювалася дуже..."
Упродовж 21 дня після російського повномасштабного вторгнення Вікторія залишалася у Маріуполі. Але ситуація погіршувалася дедалі більше.
"Віталик приїхав і сказав, щоб я негайно вибиралася з міста, — розповідає Вікторія Грицаєнко. — Окупанти якраз почали розшукувати рідних українських військовослужбовців, затримували їх та допитували. Когось залишали в полоні, а декого вбивали... Я із телефону вилучила всі фото і листування, змінила сім-картку, щоб на блокпостах нічого не запідозрили. Мені вдалося виїхати з Маріуполя. Чоловік радів. Надіслав: "Мати повернулася до сина". І це було останнє його повідомлення..."
Віталик приїхав і сказав, щоб я негайно вибиралася з міста.
Батько Героя Микола Грицаєнко розповідає, що син загинув, коли на танку вів роту.
У ніч на 19 березня військовослужбовці "Азову" здійснили рейд у тил ворога. Знищили командний пункт противника, підірвали тиловий склад з боєприпасами. Після прямого попадання снаряда у танк, на якому був Віталій Грицаєнко, один із осколків потрапив йому в лице...
"Під час останньої нашої розмови Віталій розповідав, що ворогів чимало щодня кладуть, але вони лізуть і лізуть, — каже Микола Грицаєнко. — Маріуполь сьогодні — це як Донецький аеропорт на початку війни".
Побратими забрали тіло Віталія і помістили в рефрижератор у бомбосховищі. "Та дотепер мого чоловіка не привезли, — розповідає Вікторія Грицаєнко. — Усі кажуть, що потрібно, аби війна закінчилася, і тоді можна буде щось зробити. Я ж не заспокоюся, доки не поховаю Віталика на Алеї Героїв, на старому міському кладовищі в Полтаві, де спочивають побратими і близькі друзі чоловіка. Тому закликаю владу провести деблокаду Маріуполя, врятувати бійців, серед яких є поранені, і вивезти тіла Героїв".
...Маленький син Героя каже: "Тато тепер служить на небі й оберігає нас звідти".
