Українські правоохоронці спільно з європейськими колегами вже впродовж кількох тижнів документують місця і обставини злочинів рашистів, готують відповідні матеріали до Гаазького суду. Однак Міжнародний трибунал, вочевидь, не зможе винести вироки всім катам, оскільки таких злочинців дуже багато. Тому абсолютно не виключено, що багатьох із них судитимуть в Україні. До речі, мало хто знає, що історичний аналог уже мав місце після Другої світової війни в Києві, паралельно з Нюрнберзьким процесом...
29 січня 1946-го на виконання вироку суду привселюдно скарали на горло нацистських злочинців, які лютували в Україні в 1941 — 1944 роках.
— Страті фашистських прихвостнів передував судовий процес, який вважали продовженням Нюрнберзького, — каже Віталій Лавринчук, історик. — Але якщо в Німеччині судили представників керівництва ІІІ рейху, то в Києві тих, хто скоював нелюдські злочини саме в Україні.
На лаві підсудних опинилися три генерали, один підполковник та нижчі за званням військовослужбовці — аж до оберєфрейтора й вахмістра. Загалом 15 осіб, котрі в роки війни були комендантами Коростишева, Коростеня, Первомайська та інших українських міст, а також начальниками таборів військовополонених, керівниками жандармерії різного рівня, військовослужбовцями дивізій СС та поліцейських батальйонів. Тобто ті, проти кого були знайдені конкретні обвинувальні документи або були покази живих свідків їхніх злочинів.
Матеріали кримінальної справи налічували 22 томи. Підсудних помістили до Лук’янівської тюрми. Засідання відбувалося не в приміщенні суду, а в залі нинішнього столичного будинку офіцерів.
— Як вони проходили, чи визнали підсудні себе винними?
— Розгляд справи тривав 11 днів. Спочатку підсудні все заперечували. Однак після показів численних свідків стали зізнаватися у скоєному. Наприклад, підполковник Труккенброд спершу вдавав із себе "виняткового" коменданта, який "не скоював масових розстрілів". Але, коли його впізнали свідки, зблід і зізнався, що саме він організовував каральну експедицію в Андріївку на Первомайщині, в результаті якої було знищено понад 130 людей.
Інші підсудні також визнали свою участь в облавах, каральних експедиціях, розстрілах у єврейських гетто, спалюванні людей живцем та інших злочинах. Скажімо, 42-річний оберлейтенант Йогшат розповів, що за його вказівкою розстріляли місцевих жителів, котрі не бажали виїжджати з міста. А розстріл дітей пояснив так: "Їм було б важко існувати без батьків". 38-річний фельдфебель Геплерфорт виправдовувався, що, мовляв, якби не він, то хтось інший виконав би накази командування ще жорстокіше.
— Яким був вирок суду і як його виконували?
— Прокурор наполягав на застосуванні смертної кари для всіх підсудних. Виступ передавали по місцевому радіо, і він викликав схвалення киян. Водночас не транслювали промов адвокатів, котрі наполягали, що їхні підзахисні лише виконували накази. Вирок був суворий: 12 обвинуваченим присудили смертну кару. Трьох, наймолодших за званням, відправили у табори на каторжні роботи терміном від 15 до 20 років. Проте через дев’ять років їх амністували.
Уже наступного дня на теперішньому Майдані Незалежності спорудили шибеницю. Зібралося приблизно 200 людей. Допитливі навіть залізли на дахи. З боку Хрещатика заїхали чотири вантажівки з відкритими платформами, в кожній з яких на соломі лежали по три злочинці в кайданках. Їм на шиї закинули зашморги, які одним кінцем кріпилися до шибениці. Щойно зачитали вирок, вантажівки за командою від’їхали, і нацисти загойдалися у повітрі. На шиї одного з них, підполковника Труккенброда, обірвалася мотузка. У такому випадку за неписаними правилами, які існували з давніх часів, йому мали б подарувати життя. Але присутні люди цього не зрозуміли б. Тому принесли запасну мотузку й повісили вдруге.
З боку Хрещатика заїхали чотири вантажівки з відкритими платформами, в кожній з яких на соломі лежали по три злочинці в кайданках.
За свідченням очевидців, кияни схвально сприйняли таку страту. В якусь мить натовп зніс загорожу до шибениць. Люди з інвалідністю, котрі постраждали від нацистів, стали милицями бити трупи. Повішаних німців зняли лише надвечір і повезли хоронити на спецділянку МДБ.
— Але ж у тогочасному Кримінальному кодексі як найвища міра покарання значився лише розстріл. Невже у Києві порушили закон?
— Річ у тім, що, крім Кримінального кодексу, юридичну силу мали й укази президії Верховної Ради СРСР. Один з них, який був ухвалений у квітні 1943 року, встановлював для німецьких, італійських, румунських, угорських та фінських фашистських посіпак, викритих у скоєнні вбивств і катувань цивільного населення та полонених військових, особливе покарання — смертну кару через повішання.
ДО РЕЧІ
Після звільнення від російських окупантів Катюжанки, що на Київщині, журналісти-розслідувачі в місцевій школі знайшли залишений поспіхом під час втечі щоденник одного з офіцерів:
"Хотіли бліцкриг, а в результаті... сіли на п’яту точку. Є відчуття, що історія назве наші дії другим гітлеризмом і влаштує черговий "нюрнберг", я ухилятися не стану, винний, був, воював, шкодую!" — пише автор щоденника.
Рашист також не приховує, що проводив допит 12 "нацистів" і навіть смакує цим. "Я був безжальний, розпинав їх перехресними, індивідуальними та нічними допитами", — вихваляється про свої тортури над українцями та стверджує, що готовий робити все можливе (навіть якщо це злочин), аби командування його запримітило та похвалило. Що ж, катюго, ти отримаєш справедливе покарання за свої злочини!
