...Ззовні містечко дуже охайне — білі контейнерні будиночки стоять один біля одного, у дворах уже навіть цвітуть квіти. Повз мене пробігає маленький хлопчик, у руках міцно тримає книжку. Ромчикові — сім років. Він з мамою, бабусею та сестричкою змушені були залишити домівку в Харкові.
"Коли почалася війна, то мама спочатку нам не розповідала про це. А потім у сусідній будинок прилетіла ракета, тож ми все самі зрозуміли, — каже хлопчик. — Сестричка дуже злякалася, хоча вона старша від мене на рік. А я був сміливий, тримався.
Ми переїхали з Харкова у березні. Спочатку жили в тьоті — волонтерки Христі, а потім перебралися сюди. Мама каже, що нашого дому вже нема, але тато сказав, що коли все закінчиться, він збудує новий".
Ромчик каже, що тут у нього ще немає друзів, а в Харкові було багато. "Тепер через тих росіянців ми не можемо гратися разом, гуляти, — сумно каже хлопчик. — Але я сподіваюся, що зможу всіх запросити на свій день народження восени".
Знайомлюся з Володимиром Головатим, який займається розселенням та допомагає з вирішенням проблем мешканцям модульного містечка. Він каже: будинки повністю готові до проживання. У кожному — два двоярусні ліжка, шафа, стіл і стільці. Ковдри, подушки, постільну білизну переселенцям дає міськрада.
"Будиночків загалом 88. У понад 95% з них уже живуть переселенці. Ті будиночки, які ще вільні, теж уже чекають нових мешканців — вони от-от мають прибути до Львова з територій, де ведуться активні бойові дії, — розповідає пан Володимир. — Саме містечко ділиться на три сектори. У кожному з секторів є спільні туалети та душові, також спільний харчовий блок та медпункт. Кожен будиночок розрахований на чотири особи".
У модульному містечку живуть зокрема батьки з дітьми, які приїхали з Маріуполя, Бучі, Ірпеня.
Будиночки зроблені з сендвіч-панелей. "Цей матеріал має тришарову структуру: два листи жорсткого матеріалу і шар утеплювача між ними. Тому приміщення — теплі та сухі", — пояснює пан Володимир.
А кого заселили в ці будиночки? "Перевагу надавали дітям з батьками, людям з інвалідністю", — пояснює пан Володимир.
Заходжу до харчового блоку. Тут — великі столи з лавками, є мікрохвильові печі, багато одноразового посуду. Світлана Самойленко готує чай собі і трьом онукам.
"Ми з Маріуполя, — каже жінка. — Вдалося втекти на другий тиждень війни. Спочатку мешкали у Львові в Центрі дитини, тепер нас заселили сюди. Тут нам якось спокійніше, є якась ілюзія особистого простору. Хоча в цілому — дуже важко... Діти навіть не хочуть виходити на вулицю, здригаються, коли чують гучні звуки. Їхня мама загинула ще до війни, тато воює. І дому нашого більше нема — його знищили окупанти... Ми живемо з дірами в душі".
Місцеві мешканці кажуть: умови в містечку хороші, їжа смачна (раз у день волонтери організовують для них харчування), але, як каже пан Іван з Гостомеля, постійно здається, ніби ти затримався у гостях.
"Кожен з тутешніх мешканців понад усе на світі хоче, щоб Україна перемогла, і ми змогли повернутися додому", — додає чоловік.
***
Miasteczko jest bardzo zadbane - białe domy kontenerowe stoją obok siebie, na podwórkach kwitną już kwiaty. Mały chłopiec przebiega obok mnie, mocno trzymając w rękach książkę. Romczyk ma siedem lat. Wraz z matką, babcią i siostrą zostali zmuszeni do opuszczenia swojego domu w Charkowie.
- Kiedy wybuchła wojna, moja mama z początku nam o tym nie powiedziała. A potem do sąsiedniego domu przeleciała rakieta, więc sami wszystko zrozumieliśmy - mówi chłopiec. - Moja siostra bardzo się bała, chociaż jest o rok starsza ode mnie. A ja byłem odważny, trzymałem się - dodaje.
- Przeprowadziliśmy się z Charkowa w marcu. Na początku mieszkaliśmy z wolontariuszką o imieniu Chrystyna, a potem przenieśliśmy się tutaj. Moja mama mówi, że naszego domu już nie ma, ale ojciec powiedział, że jak będzie po wszystkim, zbuduje nowy - dodaje chłopiec.
Romczyk mówi, że nie ma tu jeszcze przyjaciół, a w Charkowie było ich wielu. – Teraz przez tych Rosjan nie możemy się razem bawić, – mówi smutno chłopak. - Ale mam nadzieję, że jesienią będę mógł wszystkich zaprosić na moje urodziny.
Spotykam się z Wołodymyrem Holovatym, który zajmuje się przesiedleniami i pomaga rozwiązywać problemy mieszkańców modułowego miasta. Mówi, że domy są całkowicie gotowe do zamieszkania. W każdym znajdują się dwa łóżka piętrowe, szafa, stół i krzesła. Koce, poduszki, pościel są przekazywane migrantom przez Radę Miasta.
- W sumie jest 88 domów. W ponad 95 proc. z nich mieszkają już migranci. Te domy, które są jeszcze puste, również czekają już na nowych mieszkańców - niedługo przybędą do Lwowa z terenów, na których toczą się aktywne działania wojenne - mówi Wołodymyr. - Samo miasto podzielone jest na trzy sektory. Każdy sektor ma wspólne toalety i prysznice, a także wspólną jednostkę spożywczą i centrum medyczne. Każdy dom przeznaczony jest dla czterech osób.
W modułowym miasteczku mieszkają głównie rodzice z dziećmi, którzy przybyli z Mariupola, Buczy i Irpienia.
Domy wykonane są ze specjalnych płyt. "Ten materiał ma strukturę trójwarstwową: dwa arkusze sztywnego materiału i warstwa izolacji między nimi. Dlatego pomieszczenia są ciepłe i suche" - wyjaśnia Wołodymyr.
A kto zamieszkał w tych domach? - Przede wszystkim ich mieszkańcy to rodzice z miałymi dziećmi, osoby niepełnosprawne" - wyjaśnia pan Wołodymyr.
Idę do działu żywności. Stoją tu duże stoły z ławkami, są kuchenki mikrofalowe, wiele jednorazowych naczyń. Swietłana Samoilenko przygotowuje herbatę dla siebie i trójki wnucząt.
- Jesteśmy z Mariupola - mówi kobieta. - Udało mi się uciec w drugim tygodniu wojny. Początkowo mieszkaliśmy we Lwowie w Centrum Dziecięcym, teraz osiedliliśmy się tutaj. Tutaj jesteśmy spokojniejsi, jest iluzja osobistej przestrzeni. Choć generalnie - bardzo trudne. Dzieci nawet nie chcą wychodzić na zewnątrz, wzdrygają się, gdy słyszą głośne hałasy. Ich matka zmarła przed wojną, ich ojciec jest na wojnie. A naszego domu już nie ma - został zniszczony przez okupantów. Żyjemy z dziurami w duszach".
Miejscowi mówią, że warunki w miasteczku są dobre, jedzenie pyszne (raz dziennie wolontariusze organizują dla nich posiłki), ale jak mówi Ivan z Gostomela, zawsze wydaje się, że jesteś w odwiedzinach.
"Każdy z mieszkańców chce przede wszystkim zwycięstwa Ukrainy i powrotu do domu" – dodał.
Autorka: Iwanna Szewczuk
