За підрахунками місцевої влади, трохи більше половини населення 280-тисячного міста за час воєнних дій виїхало. Майже 400 мешканців загинуло внаслідок обстрілів. Та попри це, місто поволі оживає: відновлює роботу транспорт, відкриваються ресторани, навіть стали знову продавати спиртне, пише "Експрес".
...До міста-героя Чернігова їду новеньким двоповерховим поїздом з Києва. Від початку російського вторгнення у лютому до середини квітня залізничного сполучення з містом не було.
За Ніжином минаємо підірваний міст на так званій московській трасі. На під’їзді до самого Чернігова — за вікном ще один висаджений у повітря міст через Десну, щоб не пройшли ворожі війська.
У поїзді знайомлюся з пенсіонеркою, яка повертається у рідні краї. "Ми під страшними обстрілами виїжджали. Тільки виїхали, за нами міст підірвали. Весь район зрешетило снарядами і бомбами. У нашому під’їзді декілька снарядів вибухнуло", — розказує вона.
1 червня у місті вперше за час повномасштабної війни пустили трамваї. У вагоні — теж малолюдно. "Ех-хе-хе-х, — хитає головою літній чоловік. — Хтось паніку наганяє, що голод буде. А я досі помідори не посадив. Але якось буде". "Нічєво, украінци виживут. Ми ж нє кацапи", — бадьоро відповідає пасажирка.
Минаємо центр. Сюди менше "прилітало", ніж на околиці та в окремі житлові масиви. Символом війни тут можуть бути руїни готелю "Україна" на центральній вулиці.
"ВЧОРА ПРИВЕЗЛИ МАКАРОНИ..."
34-річний керівник громадської організації Сергій Безбородько тепер активно займається волонтерством. Разом з ним їдемо до 37-річної Світлани Рибецької. До війни вона працювала на пилорамі, пиляла, носила дошки, була бригадиркою. Потім виробництво закрилося. Пилораму розбомбили. "Тоді Світлана в підвалі гуртожитку зробила гуманітарний центр. Перед цим носила військовим на блокпости чай і навіть копала окопи", — розповідає про жінку Сергій. Спускаємося у підвал багатоповерхівки.
Гуманітарний штаб розмістився у невеликій кімнаті. Тут пахне вологістю. Стоїть гамір. Саме зайшли відвідувачі — декілька жінок. Хтось вибирає зі столу продукти — борошно, буханці темного хліба, дістає з банки шматки засоленого сала. Хтось копирсається в одязі, який посортований купками. Щодня до центру приходить щонайменше 50 осіб.
Процесом роздачі допомоги гучним голосом керує Світлана — висока брюнетка. Вона веде чітку звітність, кому що видає. Жінка переживає, що адміністрація гуртожитку виставить її організацію за двері.
"І куди я дінуся з цим усім? — роззирається на всі боки. — Я й так одяг уже не приймаю. В основному люди приходять за продуктами. Вчора привезли пшеничку, макарони, від ОДА — хліб. Якийсь мужчина приніс два пакети прального порошку, бо його в Чернігові нині не купити. Що підходить військовим, віддаю у тутешню військову частину. Бо багато хто сидить у кросівках і спортивних штанах..."
Днями телефонував колишній директор Світлани, кликав повертатися на роботу, пропонував 5 тисяч гривень. "Не хочу йти на такі гроші. Мені тільки 24 гривні в день на проїзд треба. А ще щось поїсти, якісь сигарети, чай... Як за таку зарплату можна працювати? — каже жінка. — Вчора приходила сюди дівчинка. Працює у супермаркеті на кухні. Казала, що зарплату не платять взагалі. Вони тільки хліб пекти виходять".
"ЧОЛОВІК ЗГОРІВ, НЕ ЗНАЙШЛИ НАВІТЬ КІСТОК"
Із Сергієм та Світланою їдемо на Бобровицю — приватний сектор міста, який чи не найбільше постраждав від обстрілів. Загалом, за словами влади, окремі райони Чернігова зруйновані на 70%.
У салоні нашого буса — новенькі спальники та каремати. Їх роздаватимемо тим, хто найбільше постраждав, втратив майно, і тепер мусить жити в сараях і гаражах.
"Це зараз тут трохи краси зробили. А зразу навіть проїхати не можна було, на дорогах стовпи повалені, дерева", — каже Світлана, коли в’їжджаємо на Бобровицю. Вцілілої хати тут не побачити. Або спалені руїни, або з пошкодженими дахами, вибитими вікнами. Однак на подвір’ях часто видно людей — намагаються вдихнути у помешкання життя, щось ремонтують, обробляють городики. Тут досі нема води, газу та електрики. Тому Світлана час до часу привозить зібрані звідусіль сковорідки і каструлі, щоб люди могли готувати їжу на вогнищах.
Зупиняємося біля двору 65-річного подружжя. У них згорів будинок. Вони перебралися жити в літню кухню. Чекають на волонтерів. Обіцяли, що сьогодні прийдуть, щоб допомогти їм розбирати згарище. Також чекають, коли дадуть воду, бо стомилися носити її від людей, у яких є колонка.
"Фу, як тільки сонце палить, сильно смердить згарище, — каже пані Валентина. — Кажуть, будуть модульні будиночки нам ставити. Вже 600 штук привезли. Так треба ж для них місце розчистити. Нелегко тут жити після всього. Он на тій вулиці чоловік згорів — не знайшли навіть кісток. Батареї у будинку поплавилися. Чугунну сковороду отак перегнуло. Чугун плавився! Бо попала та... Як вона називається? Фосфорна якась бомба. Коли почали стріляти, він не схотів тікати, обідав саме".
Господиня кличе подивитися, яка у неї вже виросла картопля — по коліна. "Дивіться, яка красива! А часник!" — не може нахвалитися городом. Насіння рослин сюди навесні передали благодійники з Рівненщини.
СИРЕНИ ДРАТУЮТЬ
На паралельній вулиці стоїть автівка з причіпом з брендом місцевої піцерії. З самого ранку вони готували й роздавали людям бургери від волонтерської організації. Нагодували 800 осіб.
Волонтери приїжджають сюди з усієї України, допомагають прибирати руїни, ремонтувати будинки.
Стаємо поруч, щоб роздати спальники та каремати. За пів години чутка про нас розходить ся кварталом, люди сходяться все активніше. Усміхаються, гомонять, не нарікають на те, що залишилися без даху над головою. Карематів та спальників на всіх не вистачає.
Попри відносний спокій, прикордонні райони Чернігівщини й далі регулярно обстрілюються. Однак повітряною тривогою тут не надто переймаються. Виявляється, вже давно оголосили тривогу, а ми спокійно роздаємо гуманітарку серед розвалин. "Сирени відключили. А мобільні додатки? Та люди теж повидаляли, щоб не дратувало", — пояснює Сергій.
Після відвідин депресивної Бобровиці їду в центр. Тут під вечір із закладів лунає музика. За столиками на терасах ресторанів годі знайти вільне місце. Ціни довоєнні: еспресо — 20 грн, безалкогольне мохіто — 40 грн, піца — 140 грн. Два дні тому в місті дозволили продавати спиртне.
З парку голосно лунає англомовний рок вуличних музикантів. У не дуже вишуканих закладах біля Десни люди відпочивають під російську попсу. В старовинній Катерининській церкві, де під час війни замироточили ікони, правлять вечірнє богослужіння і моляться за Україну та її воїнів.
Чернігів поволі оговтується від війни.
Анна БАЛАКИР
***
Według lokalnych władz w czasie wojny wyjechała z miasta nieco ponad połowa z 280 tys. mieszkańców. W ostrzale zginęło blisko 400 osób. Mimo to Czernichów powoli budzi się do życia: transport wznawia pracę, otwierają się restauracje, a nawet znowu sprzedają alkohol.
Jadę do bohaterskiego miasta Czernihowa nowiutkim dwupiętrowym pociągiem z Kijowa. Od początku rosyjskiej inwazji w lutym do połowy kwietnia z miastem nie było połączenia kolejowego.
Za Niżynem mijamy wysadzony most na tzw. autostradzie moskiewskiej. Przy wjeździe do samego Czernihowa widzę kolejny wysadzony w powietrze most nad Desną.
W pociągu spotykam emerytkę. Wraca do rodzinnego Czernihowa. - Opuszczaliśmy miasto pod straszliwym ostrzałem. Ledwie minęliśmy most, a został wysadzony w powietrze. Pociski i bomby spustoszyły cały obszar. Kilka pocisków eksplodowało przy wejściu do naszego domu - mówi kobieta.
Jestem już w Czernihowie. 1 czerwca uruchomiono tu tramwaje po raz pierwszy od początku wojny na pełną skalę. Pojazd nie jest zapełniony. Mijamy centrum. Tu spadało mniej bomb niż na przedmieściach i w niektórych dzielnicach mieszkalnych. Ale na głównej ulicy znajduje się symbol wojny w Czernihowie – ruiny hotelu "Ukraina". Obraz jest szokujący.
- Eh - starzec kręci głową. - Mówią, że w tym roku będzie głód. A pomidorów jeszcze nie posadziłem! Ale jakoś tо będzie.
- Ukraińcy przeżyją. Nie jesteśmy "kacapami" - radośnie odpowiada rosyjskojęzyczna pasażerka.
"Pieniądze w ogóle nie są wypłacane"
Serhij Bezborodko, 34-letni lider organizacji publicznej, jest teraz zaangażowany w wolontariat. Razem z nim jedziemy do 37-letniej Swietłany Rybieckiej. Przed wojną pracowała w tartaku, piłowała, nosiła deski, była brygadzistą. Następnie przedsiębiorstwo zostało zamknięte. Tartak został zbombardowany. - Wtedy Swietłana otworzyła centrum humanitarne w piwnicy akademika. Wcześniej nosiła herbatę wojsku w punktach kontrolnych, a nawet kopała okopy - mówi o kobiecie Serhij.
Schodzimy do piwnicy kamienicy. Sztab pomocy humanitarnej znajduje się w małym pomieszczeniu. Pachnie wilgocią. Jest głośno. Przybyli goście - kilka kobiet. Ktoś wybiera jedzenie ze stołu - mąkę, bochenki ciemnego chleba, wyjmuje ze słoików kawałki solonego smalcu. Ktoś szuka ubrań, które są posortowane w grupy. Do centrum codziennie przychodzi co najmniej 50 osób.
Procesem rozdawania pomocy kieruje wysoka brunetka - to Swietłana. Prowadzi dokumentację tego, komu i co się rozdaje. - Wczoraj przywieźli z regionalnej administracji państwowej makaron i chleb. Dobry człowiek przyniósł dwie paczki proszku do prania, bo dziś nie można go kupić w Czernihowie – mówi kobieta.
Pewnego dnia zadzwonił były dyrektor Swietłany. Poprosił, by wróciła do pracy, zaoferował 5000 hrywien.
- Nie chcę pracować za takie pieniądze. Potrzebuję tylko 24 hrywien dziennie na podróż komunikacją miejską. I jeszcze coś do jedzenia, trochę papierosów, herbatę. Jak można pracować za taką pensję? - mówi kobieta. - Chociaż wiesz... Wczoraj przyszła tu dziewczyna. Pracuje w supermarkecie w kuchni. Powiedziała, że pieniądze w ogóle nie są wypłacane. Ludzie żyją jak potrafią.
"Mężczyzna sponął. Nie znaleźli nawet kości"
Serhij, Swietłana i ja jedziemy do Bobrowicy, dzielnicy miasta, która najbardziej ucierpiała w wyniku ostrzału. Według władz niektóre dzielnice Czernihowa są zniszczone w 70 procentach.
W kabinie naszego samochodu są nowiutkie śpiwory i karimaty. Rozdamy je tym, którzy najbardziej ucierpieli, utracili mienie, a teraz muszą mieszkać w stodołach i garażach.
Wjeżdżamy do Bobrowicy. - Teraz wszystko wygląda tu trochę lepiej. Ale dwa miesiące temu nie można było nawet tu jechać, na drogach były powalone słupy elektryczne i drzewa - mówi Swietłana.
Nie wiem co tu wygląda "trochę lepiej". Nie widać tu ani jednego ocalałego domu. Albo spalone ruiny, albo domy z uszkodzonymi dachami, wybitymi oknami. Jednak na podwórkach często są ludzie - coś naprawiają, sadzą. Nadal nie ma wody, gazu ani prądu. Dlatego Swietłana od czasu do czasu przynosi zebrane zewsząd patelnie i garnki, aby ludzie mogli gotować na ogniu.
Zatrzymujemy się na podwórku 65-letniej pary. Ich dom spłonął. Przenieśli się do letniej kuchni. Czekają na wolontariuszy. Obiecali, że przyjadą dzisiaj, aby pomóc im rozebrać ruiny. Czekają też na wodę, ponieważ są zmęczeni noszeniem jej od ludzi, którzy mają studnię.
- Fu, jak tylko grzeje słońce, te ruiny śmierdzą! - mówi pani Walentyna.
Kobieta opowiada, że w okolicy powstaną domy modułowe. Przywieziono już 600 sztuk. Trzeba przygotować dla nich miejsce.
- Nie jest łatwo tu żyć - mówi ze smutkiem. - Jeden mężczyzna doszczętnie spłonął na sąsiedniej ulicy – nie znaleziono nawet kości. To była ta… Jak to się nazywa? Bomba fosforowa.
Gospodyni zaprasza, żebyśmy obejrzeli, jakie ziemniaki już wyhodowała. - Spójrz, jak pięknie! I czosnek! - chwali się. Nasiona roślin przekazali tu wiosną filantropi z regionu Równe.
Syreny zostały wyłączone
Na równoległej ulicy stoi samochód z przyczepą z logo lokalnej pizzerii. Od samego rana przygotowywali i rozdawali burgery. Nakarmili 800 osób.
Stoimy obok, aby rozdawać śpiwory i karimaty. W ciągu pół godziny informacje o nas rozchodzą się, przychodzi coraz więcej osób. Uśmiechają się, nie narzekają, że nie mają dachu nad głową.
Mimo względnego spokoju, przygraniczne obszary regionu Czernihowa nadal są regularnie ostrzeliwane. Jednak alarm powietrzny nie jest tutaj zbyt wielkim problemem. Okazuje się, że alarm brzmiał już od dawna, gdy my po cichu rozdzielaliśmy pomoc humanitarną wśród ruin. Dlaczego nie słyszeliśmy syreny? - Syreny zostały wyłączone. A aplikacja mobilna informująca o alarmie? Ludzie też usunęli, aby się nie irytować - wyjaśnia Serhij.
Po wizycie w przygnębiającej Bobrowicy idę do centrum. Tu wieczorem gra muzyka z zakładów. Tarasy restauracji są pełne ludzi. Ceny przedwojenne: espresso – 20 hrywien, bezalkoholowe mojito – 40 hrywien, pizza – 140 hrywien. Dwa dni temu miasto zezwoliło na sprzedaż alkoholu.
Z parku słychać głośny anglojęzyczny rock grany przez muzyków ulicznych. W niezbyt wyrafinowanych lokalach w pobliżu Desny ludzie odpoczywają, słuchając rosyjskiego popu. W dawnym kościele św. Katarzyny, w którym podczas wojny błyszczały ikony, odprawiane są wieczorne nabożeństwa i modlitwy za Ukrainę i jej żołnierzy.
Czernihów powoli wychodzi z wojny.
Autorka: Anna BALAKYR
Zdjęcia autorstwa Anny BALAKYR
