Святослав Сирота став одним із перших представників українського спорту, який потрапив на передову, і першим, хто повернувся передчасно.
— Про війну я почув не з новин. Звуки вибухів снарядів розбудили мене та мою сім’ю 24 лютого вранці, — розповідає свою історію 51-річний Святослав Сирота. — Ми мешкаємо в Горенці, що поблизу Бучі та Гостомелю. Уже тоді зрозумів: я повинен захищати свою родину та свою країну. Вивіз найближчих на Західну Україну і того ж дня пішов у тамтешній військкомат. Далі мене відправили на навчання до Яворова, а звідти — на Схід.
— Чи мали ви належну амуніцію?
— Так, із цим проблем не було. Мені бракувало лише добротного бронежилета. Я зателефонував Миронові Маркевичу, і він організував три "броники". Один я взяв собі, а два віддав 19-річним побратимам. Усі ми разом потрапили на передову.
— Важко було звикнути до реалій війни?
— Ні, бо ми розуміли, що наша місія — захищати свій народ.
— Що було для вас віддушиною на фронті?
— Можливо, це прозвучить дивно, та війна — не тільки важкі бої, але й відпочинок. Я почав малювати, хоч до війни ніколи цього не робив. Знайшов маркер, великий лист фанери. На ньому намалював емблему рідного "Динамо" (Київ), потім школу "Динамо-Familу", якою колись опікувався, емблему хокейного клубу "Сокіл".
Кожного дня домальовував на картині футбольний м’яч, щоб знати, скільки загалом днів воюємо.
— Як вас контузило?
— Я перебував у бліндажі, в який прилетів снаряд. Побачив перед собою великий спалах. Потім усе було, як у заповільненому фільмі. Пригадую, у голові дзвеніло, на вуха не чув, говорив якось незрозуміло, очі вилазили з орбіт. Хлопці казали, що ходив як п’яний.
— Смерть побратимів доводилося бачити?
— Так... Важко навіть порахувати, скільки разів...
— Правда, що на війні ви дуже схудли?
— Є таке, раніше важив 105 кілограмів, а тепер — на 20 менше. Причини різні: страх, фізичні навантаження, які мені давалися нелегко з огляду на вік, а також нерегулярне харчування під час важких боїв.
— Які тепер ваші плани?
— Усе залежить від лікарів, від їхнього вердикту. Якщо вони мене вилікують цілком, то обов’язково повернуся на війну. Там я побратався з багатьма людьми. Знаю, що після перемоги приятелюватиму з ними. Усі — набагато молодші за мене. Усі — різних професій і з різних куточків країни... А ще я мрію побачити хлопця, який на бронетранспортері вивіз мене з поля бою, ризикуючи життям. Неодмінно знайду його та обійму.
Читайте найважливіші новини для українців про життя у Польщі у нашому телеграм-каналі та на сторінці у фейсбук.
