— Про війну я почув не з новин. Звуки вибухів снарядів розбудили мене та мою сім’ю 24 лютого вранці, — розповідає свою історію 51-річний Святослав Сирота. — Ми мешкаємо в Горенці, що поблизу Бучі та Гостомелю. Уже тоді зрозумів: я повинен захищати свою родину та свою країну. Вивіз найближчих на Західну Україну і того ж дня пішов у тамтешній військкомат. Далі мене відправили на навчання до Яворова, а звідти — на Схід.
— Чи мали ви належну амуніцію?
— Так, із цим проблем не було. Мені бракувало лише добротного бронежилета. Я зателефонував Миронові Маркевичу, і він організував три "броники". Один я взяв собі, а два віддав 19-річним побратимам. Усі ми разом потрапили на передову.
— Важко було звикнути до реалій війни?
— Ні, бо ми розуміли, що наша місія — захищати свій народ.
— Що було для вас віддушиною на фронті?
— Можливо, це прозвучить дивно, та війна — не тільки важкі бої, але й відпочинок. Я почав малювати, хоч до війни ніколи цього не робив. Знайшов маркер, великий лист фанери. На ньому намалював емблему рідного "Динамо" (Київ), потім школу "Динамо-Familу", якою колись опікувався, емблему хокейного клубу "Сокіл".
Кожного дня домальовував на картині футбольний м’яч, щоб знати, скільки загалом днів воюємо.
— Як вас контузило?
— Я перебував у бліндажі, в який прилетів снаряд. Побачив перед собою великий спалах. Потім усе було, як у заповільненому фільмі. Пригадую, у голові дзвеніло, на вуха не чув, говорив якось незрозуміло, очі вилазили з орбіт. Хлопці казали, що ходив як п’яний.
— Смерть побратимів доводилося бачити?
— Так... Важко навіть порахувати, скільки разів...
— Правда, що на війні ви дуже схудли?
— Є таке, раніше важив 105 кілограмів, а тепер — на 20 менше. Причини різні: страх, фізичні навантаження, які мені давалися нелегко з огляду на вік, а також нерегулярне харчування під час важких боїв.
— Які тепер ваші плани?
— Усе залежить від лікарів, від їхнього вердикту. Якщо вони мене вилікують цілком, то обов’язково повернуся на війну. Там я побратався з багатьма людьми. Знаю, що після перемоги приятелюватиму з ними. Усі — набагато молодші за мене. Усі — різних професій і з різних куточків країни... А ще я мрію побачити хлопця, який на бронетранспортері вивіз мене з поля бою, ризикуючи життям. Неодмінно знайду його та обійму.
Олег ЗУБАРУК
***
- O wojnie usłyszałem nie z wiadomości. Odgłosy eksplozji pocisków obudziły mnie i moją rodzinę 24 lutego rano – opowiada swoją historię 51-letni Światosław Syrota. - Mieszkamy w Gorence koło Buczy i Gostomela. Już wtedy zdałem sobie sprawę: muszę bronić swojej rodziny i swojego kraju. Wywiozłem swoich krewnych do zachodniej Ukrainy i tego samego dnia udałem się do komisji wojskowej. Następnie wysłano mnie na szkolenie do Jaworowa, a stamtąd na wschód.
Czy idąc na front dostałeś odpowiedni sprzęt?
- Tak, nie było z tym problemów. Potrzebowałam tylko dobrej kamizelki kuloodpornej. Zadzwoniłem do Myrona Markewycza [wybitny ukraiński piłkarz i trener - red.], a on wszystko zorganizował. Wziąłem jedną kamizelkę dla siebie, a dwie dałem moim 19-letnim braciom. Wszyscy stawiliśmy się w pierwszych szeregach.
Czy trudno było przywyknąć do realiów wojny?
- Nie, ponieważ zrozumieliśmy, że naszą misją jest bronić naszych ludzi.
Jak odprężałeś się na pierwszej linii frontu?
- Może to zabrzmi dziwnie, ale wojna to nie tylko ciężkie walki, ale także odpoczynek. Zacząłem malować, choć nigdy przed wojną tego nie robiłem. Znalazłem marker, duży arkusz sklejki. Namalowałem na nim godło rodzimego Dynamo Kijów, potem szkoły Dynamo-Family, którą kiedyś się opiekowałem, godło klubu hokejowego Sokił. Codziennie malowałem na tym obrazie piłkę nożną, żeby zobaczyć, ile dni walczymy.
Musiałeś oglądać śmierć swoich braci?
- Tak... Trudno nawet zliczyć ile razy...
Jak zostałeś ranny?
- Byłem w bindażu [aleja obsadzona drzewami lub krzewami w taki sposób, że tworzą one sklepienie - red.], do którego wleciał pocisk. Zobaczyłem przed sobą wielki rozbłysk. Wszystko było jak w filmie, czas biegł w zwolnionym tempie. Pamiętam, że dzwoniło mi w uszach, nie słyszałem, mówiłem niezrozumiale, wydawało mi się, że oczy zaraz wyskoczą mi z oczodołów. Chłopcy powiedzieli, że chodziłem, jak pijany.
Czy to prawda, że podczas wojny dużo schudłeś?
- Tak jest, wcześniej ważyłem 105 kilogramów, a teraz - o 20 mniej. Powody są różne: strach, wysiłek fizyczny, który ze względu na wiek nie był dla mnie łatwy, a także nieregularne odżywianie się podczas ciężkich walk.
Jakie masz teraz plany?
- Wszystko zależy od lekarzy, od ich werdyktu. Jeśli całkowicie mnie wyleczą, na pewno wrócę na wojnę. Tam zbratałem się z wieloma ludźmi. Wiem, że po zwycięstwie będę się z nimi przyjaźnił. Wszyscy są znacznie młodsi ode mnie. Wszyscy są z różnych zawodów i z różnych części kraju... I marzę, by spotkać faceta, który transporterem opancerzonym zabrał mnie z pola bitwy, ryzykując życiem. Na pewno go znajdę i uściskam.
Autor: Ołeh ZUBARUK
