Українських дітей, які залишилися без батьків, приймають тимчасові сім'ї. Їхні історії

Уже понад 500 українських сімей пройшли навчання, щоб тимчасово прихистити постраждалих діток.

В Україні працює чат-бот "Дитина не сама", завдяки якому діти, які втратили батьків або тимчасово залишились без опіки, знаходять нові сім’ї. За п’ять місяців роботи організатори цієї ініціативи отримали вже понад 21 тисячу заявок від охочих прихистити малечу. 

Сім тисяч із них пройшли на наступний етап, заповнивши розлогішу анкету (у ній зазначається адреса, кількість членів сім’ї, досвід виховання тощо), а 500 навіть закінчили спеціальне навчання (тимчасовим батькам розповідають, зокрема, як поводитися з дітками, які пережили чималий стрес). Звичайно, у пріоритеті — сім’ї родичів, але під час війни їх буває важко розшукати. 

Які ж основні вимоги до претендентів? "Обов’язковою умовою є наявність окремого місця в помешканні для дитини, — каже Лариса Пєтушкова, експертка проекту з моніторингу та забезпечення потреб дітей у сімейних формах виховання. — Також треба, щоб поряд з оселею не було ніяких військових об’єктів, а ще — щоб сім’я не мала людей, яким надають паліативну допомогу. Не хочеться обтяжувати родину, адже фінансову підтримку для тих, хто бере дітей на тимчасовий прихисток, на відміну від опікунства, не передбачено. Найважливіша ж умова — згода самої дитини". "Про чат-бот я прочитала в інтернеті й одразу вирішила, що треба взяти участь, — каже 45-річна Людмила Логвінова з Харкова. — Разом із чоловіком пройшла реєстрацію і навчання. А на початку червня отримали повідомлення, що можна поїхати та познайомитися з дитиною.

15-річний Андрій три місяці жив у лікарні, куди потрапив за декілька днів до вторгнення (з дитинства має дещо зменшені органи). Коли почалась війна, батьки забрати його не змогли, адже живуть на окупованій території. При спілкуванні я одразу зрозуміла, що це дуже щира дитина. Хлопчик признався, що вчиться не дуже добре, але готовий працювати над собою... 

Тепер ми живемо вп’ятьох: я, чоловік, Андрій і дві собаки. Не намагаємося замінити йому батьків, ми стали його дорослими друзями. Він тепер має те, про що мріяв: малює, відвідує школу мистецтв, у нього з’явився велосипед. Безперечно, підліток буде з нами до кінця війни". 

Сім’я 38-річної Анни Островської також прихистила хлопчика. Тут та сама історія: 11-літній Дмитро лежав у лікарні, а його мати з іншими дітьми опинилась в окупації. "Зв’язатись із нею було непросто, але нам це вдалося, — каже харків’янка, яка відчинила двері своєї оселі для чужої дитини. — Ми повідомили жінці, що її син — у нашій сім’ї й з ним усе гаразд... 

А за якийсь час вона передзвонила та сказала, що хоче забрати його додому, що й зробила. Нам дуже сумно без Дмитрика, до якого звикла і я, і чоловік. Але ми розуміємо: з мамою йому буде краще. Єдине, що мене дуже непокоїть, — вони повернулися до окупованого міста. Час від часу я намагаюсь з’ясувати, чи все в дитини гаразд... 

Певна: у такий важкий час ми мусимо допомагати діткам пережити всі ці жахіття. Мрію, щоб жоден хлопчик і дівчинка в Україні не знали, що таке війна, і ніколи не залишалися з нею сам на сам".

Читайте найважливіші новини для українців про життя у Польщі у нашому телеграм-каналі та на сторінці у фейсбук.

*Житель Тернопільщини відсвяткував 105-річчя. Каже: "Я і смерті путіна дочекаюся"

Дивись відео Як записати дитину в польський садок чи ясла?