Українці, які були в російських фільтраційних таборах на окупованих територіях, розповідають, що вони пережили там. 17-річна Марія Вдовиченко жила в Маріуполі. В один із днів квартира її сім’ї згоріла від прямого влучання російського снаряда. Тоді вона з батьком вирішила виїхати з міста. "Ми взяли найнеобхідніше й вирушили в дорогу на своїй автівці. Навколо тривали бої, але в нас була мета: вибратися з цього пекла", — розповідає дівчина. На одному з блокпостів їх скерували до селища Мангуш — для проходження фільтрації. Там були величезні черги, люди днями перебували без їжі та води. Окупанти максимально все затягували. І так було не тільки тут, а й в інших "таборах".
Фільтраційні табори росії: допитують навіть про книги і хобі
"Дійшло до того, що ми стояли в черзі на автобус, яким проїдемо 200 метрів до нової черги, — каже 39-річна Наталія Кальна, яка також із сім’єю намагалась виїхати з Маріуполя і котру скерували на фільтрацію у селище Нікольське. — Щодня нам потрібно було приходити о 9-й ранку й чекати, чи буде хоч якесь просування. Для нас це все тривало майже півтора місяця!" Сім’ї Наталії довелося заплатити окупантові 100 доларів, аби пришвидшити потрапляння на... допит. Цю процедуру проходять усі, кому більше як 16 років.
Жінка розповідає: на допит викликали по одному. Питали про професію, ставлення до української влади, росіян, війни і навіть про книги та хобі. Обов’язково вивчали мобільні телефони. "Я залишила на гаджеті трохи нейтральних фото, а батько повністю почистив усе, — ділиться Марія Вдовиченко. — Це викликало в окупантів підозру... Тата лупцювали, морально тиснули, погрожували покалічити та вбити. Коли ж зрозуміли, що це не дає результату, на прощання сильно вдарили по голові. Оговтався він уже на вулиці. Під знущальні вигуки росіян ледве дістався нашої автівки..."
Другий етап фільтрації: беруть відбитки пальців і не тільки
Після допиту українців відправляють на другий етап фільтрації — внесення даних у єдину базу росії. Для цього беруть відбитки пальців, руки та долоні, а також роблять фото. Лише опісля видають папірець, який дає дозвіл на виїзд. Проте отримати той "документ" щастить не всім. "Пам’ятаю, як при нас виводили людей, які не пройшли фільтрацію, — зазначає Наталія. — Їх саджали в якісь автобуси й везли у невідомому напрямку..."
Тож можна сказати, що нашим співрозмовникам перепустка на волю далася малою кров’ю. На відміну від 25-річного волонтера Ігоря Талалая, який евакуйовував людей із Маріуполя. Його схопили на одному з блокпостів. "Я був взутий у черевики, це не сподобалося "деенерівцям", — каже харків’янин. — Так само, як і патріотичні світлини в моєму телефоні. Цього виявилось достатньо, щоб позбавити мене волі".
Ігор потрапив до рук окупантів 19 березня, а на волі опинився аж 15 червня. Спочатку він майже три тижні просидів за гратами у відділку поліції в окупованому Мангуші (у камері, розрахованій на 5 — 6 людей, було 32!), потім — у Докучаєвську. "Нас не просто утримували, а й проводили постійні допити, били та морально тиснули, — пригадує чоловік. — Росіяни хотіли вибити з мене зізнання у тому, що я якось пов’язаний із військовими. Коли ж заперечував це, звинувачували в брехні".
За якийсь час Ігоря Талалая перевезли в колонію у сумнозвісній Оленівці. Умови там були не кращі: двоповерхова будівля без санвузла, в якій дуже тхнуло. Люди спали на старих матрацах чи просто на бетоні. Їсти давали, але порції були настільки малі, що навіть не втамовували голод.
Як пережити фільтрацію? "Допомагає віра"
Людей, з якими харків’янин перебував у колонії, також утримували безпідставно. "Наприклад, там був чоловік, якого кинули за грати за татуювання герба України, — ділиться співрозмовник. — Також із нами утримували пастора: духовна освіта, здобута у Львові, була для росіян вагомою причиною, аби позбавити волі його із сином, а їхнє майно забрати".
Ігореві пощастило вибратися з полону. Допомогло те, що долею чоловіка опікувалися міжнародні гуманітарні організації. Після пережитого йому таки виписали довідку про проходження фільтрації...
"Увесь той жах нам допомогла пережити віра, що Бог не дає на долю людини випробування, які вона не може витримати, — підсумовує Марія Вдовиченко. — Ну й бажання вижити: на зло окупантові, який робить усе, щоб нас знищити".
Віталій МІКУЛА
Piekło rosyjskich obozów. Rozmawialiśmy z Ukraińcami, którzy przeszli "filtrację"
Ukraińcy przebywający w rosyjskich obozach filtracyjnych na okupowanych terenach opowiadają, czego tam doświadczyli. 17-letnia Maria Vdovichenko mieszkała w Mariupolu. Pewnego dnia od uderzenia rosyjskiego pocisku spłonęło mieszkanie jej rodziny. Ona i jej ojciec musieli uciekać z miasta. - Zabraliśmy niezbędne rzeczy i wyruszyliśmy naszym samochodem. Wszędzie toczyły się walki, ale mieliśmy cel: wydostać się z tego piekła - mówi dziewczyna. Na jednym z punktów kontrolnych skierowano ich do wsi Mangusz, do obozu filtracyjnego. Były ogromne kolejki, ludzie przez wiele dni byli bez jedzenia i wody. Okupanci opóźniali wszystko tak bardzo, jak to było możliwe. I tak było nie tylko tam, lecz także w innych "obozach".
Obozy filtracyjne. "Zostawiłam kilka zdjęć na smartfonie"
- Staliśmy w kolejce do autobusu, którym później przejechaliśmy... 200 metrów do nowej linii kolejowej - mówi 39-letnia Nataliya Kalna, która również próbowała opuścić Mariupol z rodziną i została skierowana do wsi Nikolske. - Codziennie musieliśmy przychodzić o 9 rano i czekać, czy będzie jakiś postęp. Dla nas to wszystko trwało prawie półtora miesiąca! - dodaje. Rodzina Natalii musiała zapłacić okupantowi 100 dolarów, żeby przyspieszyć możliwość przesłuchania. Rosjanie przesłuchują każdego, kto ukończył 16 lat. - Podczas przesłuchania Rosjanie pytają o zawód, stosunek do władz ukraińskich, Rosjan, o wojnę, a nawet o książki i hobby. Telefony komórkowe są dokładnie kontrolowane - opowiada Nataliya.
- Zostawiłam kilka zdjęć na smartfonie, natomiast mój ojciec całkowicie wszystko wyczyścił - opowiada Maria Vdovichenko. - To wzbudziło podejrzenia okupantów... Bili tatę, wywierali na nim presję, grozili, że okaleczą go i zabiją. Kiedy zorientowali się, że to nie zadziałało, dostał mocny cios w głowę - opowiada.
Drugi etap filtrowania: pobierają odciski palców i nie tylko
Po przesłuchaniu Ukraińcy trafiają do drugiego etapu filtrowania - wprowadzania danych do ujednoliconej rosyjskiej bazy danych. W tym celu pobierane są odciski palców i odciski dłoni, a także wykonywane jest zdjęcie. Dopiero potem wydają papiery, które dają pozwolenie na wyjazd. Jednak nie każdy ma tyle szczęścia, aby otrzymać ten "dokument". - Pamiętam ludzi, którzy nie przeszli filtrowania - zauważa Nataliya. - Wsadzono ich do jakichś autobusów i wywieziono w nieznanym kierunku - dodaje.
Coś podobnego przydarzyło się 25-letniemu wolontariuszowi Igorowi Talalayowi, który ewakuował ludzi z Mariupola. Został złapany na jednym z punktów kontrolnych. - Rosjanom nie podobały się patriotyczne zdjęcia na moim telefonie. Okazało się, że to wystarczyło, by pozbawić mnie wolności - mówi mieszkaniec Charkowa. Igor wpadł w ręce okupantów 19 marca, został zwolniony dopiero 15 czerwca.
- Nie tylko byliśmy zatrzymywani, lecz także ciągle przesłuchiwani, bici i pod presją moralną - wspomina mężczyzna. - Rosjanie chcieli wydusić ze mnie wyznanie, że jestem w jakiś sposób związany z wojskiem. Kiedy temu zaprzeczyłem, oskarżyli mnie o kłamstwo - dodaje. Przez pewien czas Ihor Talalay przebywał w kolonii w Oleniwce. Warunki tam były straszne: dwupiętrowy budynek bez łazienki, w którym strasznie śmierdziało. Ludzie spali na starych materacach lub po prostu na betonie. Dostawaliśmy jedzenie, ale porcje były tak małe, że nie zaspokajały nawet głodu - opowiada.
Jak przetrwać filtrowanie? "Wiara pomaga"
Bez powodu zatrzymano również osoby, z którymi mieszkaniec Charkowa przebywał w kolonii. - Na przykład był człowiek, który został aresztowany za tatuaż z herbem Ukrainy - opowiada rozmówca. - Pamiętam też duchownego. Wykształcenie, które otrzymał we Lwowie, było dla Rosjan dobrym powodem do zatrzymania jego i jego syna oraz zagarnięcia ich własności - dodaje.
Igor miał szczęście wydostać się z niewoli. Pomogło to, że o los mężczyzny zadbały międzynarodowe organizacje humanitarne. - Wiara, że Bóg nie daje człowiekowi prób, których nie może znieść, pomogła nam przetrwać cały ten horror - podsumowuje Maria Vdovichenko. - I chęć przetrwania - na złość okupantowi, który robi wszystko, by nas zniszczyć - dodaje.
Witalij MIKUŁA
