"Ігор родом із Миколаєва, а після закінчення вищого авіаційного училища служив в Очакові на посадах штурмана-оператора, командира вертольота і командира загону, — розповідає Юлія Бедзай, яка була знайома з майбутнім чоловіком ще з дитинства. — Потім його перевели до Криму, в Новофедорівку, керувати військовою частиною.
Ми постійно були поруч, бо я служила разом із чоловіком. Тому добре пам’ятаю весну 2014-го. Тоді нашу частину атакували російські військові, вимагаючи здати зброю та перейти на бік ворога. Небезпека штурму бази постійно зростала. ВМС ризикували залишитися без морської авіації, яка здатна атакувати навіть підводні човни противника..."
ВМС ризикували залишитися без морської авіації, яка здатна атакувати навіть підводні човни противника...
Не чекаючи наказу керівництва, Ігор Бедзай дав команду евакуювати авіатехніку до Миколаєва — на летовище "Кульбакине". Операція пройшла успішно. Проте з 900 військовослужбовців лише третина залишилася вірна Україні, решта зрадила присягу. Не дослухалися до слів командира, що головне не матеріальне, не кримські квартири, а чиста совість...
За порятунок літаків і гелікоптерів нашого героя згодом удостоїли ордена Богдана Хмельницького III ступеня. Були й інші відзнаки — "Народний Герой" і нагородна зброя.
Після подій у Криму Ігор Бедзай став командиром військової частини у Миколаєві. Відновив там інфраструктуру, сформував необхідні підрозділи. Згодом обіймав посаду заступника командувача ВМС ЗСУ з авіації. Виконував завдання у зоні АТО. Мав кваліфікацію "військовий льотчик першого класу".
"20 липня чоловікові мало виповнитися 50 років, у нього закінчувався контракт із ЗСУ, — додає пані Юлія. — Коли ж 24 лютого почалося вторгнення, він сильно переживав. Не міг зрозуміти, чому росіяни такі підлі та жорстокі з нами. Особливо ті, з ким він колись навчався у Сизранському училищі...
Мене Ігор заспокоював, кажучи, що працює у штабі, а сам насправді літав на бойові завдання. У березні чоловік на добу приїжджав у Миколаїв, щоб привітати дочку з днем народження, і ми разом подарували їй кошеня. А в квітні приїхав вітати сина. Знову бачилися вже на Великдень: ми приїхали з дітьми до нього в Одесу. Це були чудові миті, наповнені радісними емоціями...
А потім настав той роковий день. Уранці ми ще розмовляли про буденне. Ігор востаннє сказав, що любить та передає поцілунки. А за дві години його не стало. Він загинув неподалік міста Вилкове. Виконував бойове завдання, сів за штурвал особисто, бо чудово знав свою роботу й хотів прикрити побратимів. Але в них випустили ракету з російського винищувача. Травми виявились несумісними з життям..."
Полковника Ігоря Бедзая поховали з військовими почестями у рідному Миколаєві. Присутні на церемонії побратими запевнили, що обов’язково помстяться окупантам.
Читайте найважливіші новини для українців про життя у Польщі у нашому телеграм-каналі та на сторінці у фейсбук.
