..."Неси мені ще мішковину!" — звертається до доньки Любов Ярош, яка плете кікімори, маскувальні костюми. Удвох вони виготовили вже три такі.
"Мені головне, щоб наших людей не вбивали. Ось наплету тих маскувальних костюмів, щоб наші синочки закінчили цю війну. Та щоб була вже тиша", — каже пані Любов з села Ходорків, що на Житомирщині.
"Ми довго не казали матері, що війна таки розпочалась, не хотіли додавати їй стресу, — каже 69-річна донька Галина Романіка. — Телевізор вона не дивиться, але слухає радіо, там і почула про це. Та й над домом почали літаки гудіти..."
Аби допомогти нашим захисникам, у місцевій школі почали плести кікімори.
"Ми з сестрою і сусідкою теж пішли волонтерити. Я взяла додому мішковину, з якої плетуть кікімори. А мама викликалася допомагати, хоч у неї і поганий зір", — ділиться пані Галина.
Любов Ярош має хорошу пам’ять. Вона добре знає, що таке війна, агресія росії.
"Мама пережила Голодомор. Вона часто розповідає історію, як батько виніс її на вулицю, посадив на призьбі й каже: "Напевно, наша Люба не переживе цього голоду, опухла, воші напали". Він обмив їй голову керосином і обстриг. Та, на щастя, у родини була корова, завдяки якій мамі вдалося вижити. А от брат і сестра її у той час таки померли..."
У часи Другої світової родина довгожительки годувала партизанів. Коли забирали українську молодь до Німеччини, сестра бабусі підказала змастити руки сіллю, щоб здавалося, ніби то екзема. Так її не вивезли на чужину. А от після звільнення від нацистів, коли прийшли комуністи, її силоміць відправили на Донбас. Там жінка працювала поруч з шахтою на пилорамі: різала колодки.
Виховала наша 102-літня героїня четверо дітей: двоє хлопців та двоє дівчат. Має семеро внуків і стільки ж правнуків. Троє її онуків служать у Територіальній обороні, а ще один перебуває у резерві.
"Ми віримо, що мама і 103-річчя відсвяткує, бо її рідна тітка жила до цього віку, — каже донька. — Та найбільше мама мріє дожити до перемоги. Щоранку вона встає із думкою: "А може, війна вже закінчилася?"
