Війна: монастир УГКЦ став прихистком для православних біженців і мусульман. "Одну родину довелося виселити"

У Святоуспенській Унівській лаврі на Львівщині нині живе пів сотні внутрішньо переміщених осіб. Це люди з Донецької, Харківської, Миколаївської та Запорізької областей. Як їм тут ведеться?

Живуть переселенці в будинку для паломників. Кількох поселили у приміщенні поруч із монастирською трапезною. Саме туди й вирушаю. О 14.00 тут за графіком обід, пише газета "Експрес".

На столах уже стоять тарілки. У трапезну заходять декілька діток. "Слава Ісусу Христу!" — вітається 8-річний хлопчик із ієромонахом Макарієм Дуткою, настоятелем Святоуспенської Унівської лаври. 

"Які новини з Миколаєва?" — запитує настоятель монастиря у пані Олени, яка прийшла у трапезну, щоб підготувати все для обіду. 

"Бомблять", — відповідає жінка. 

41-річна пані Олена з сином-студентом та донькою дошкільного віку приїхали в Унівський монастир з Миколаєва 15 квітня. "Наш будинок — на околиці міста, з того боку, що Херсон, — розповідає жінка, виставляючи на стіл суп. — Прильотів було багато. Щоразу діти були страшенно налякані, плакали... 

З дому встигли забрати документи, деякі речі та дитячі іграшки. Привезли кота. До речі, раніше в монастирі жили біженці, які мали собак, птахів і навіть равликів". 

*У Польщі очікують посилення атак росії на Україну. "Путін може все, крім одного"

Пані Олена ділиться умовами проживання у гостьовому домі. "Кожен має своє ліжко. Є окремий санвузол. Місця багато. Годують нас добре. Отримуємо навіть більше, ніж потребуємо, — розповідає про побут. — Живемо, як у раю". 

Поки розмовляємо, помічаю жінку, яка миє підлогу в коридорі. 49-річна пані Вікторія приїхала на Львівщину із Мар’їнки в березні зі своєю 80-річною мамою. 

"Із кінця травня ми з мамою живемо в монастирі, — каже співрозмовниця. — Повертатися нам нема куди... Ми з дому виїхали лише з одним рюкзаком і невеликою сумкою. Адже в евакуаційних потягах не було місця. 

Тут, в Уневі, так спокійно. Іноді навіть забуваю про війну... Іноді ходжу тут до храму, хоча я — православна. Але не бачу особливої різниці". 

У Мар’їнці пані Вікторія працювала в Пенсійному фонді. Коли їхала з рідного міста, то не звільнялася з роботи. Тепер працює у приміщенні Перемишлянського відділу обслуговування громадян, але займається справами людей із Донеччини. 

Серед переселенців небагато тих, хто має постійну роботу. От нещодавно медсестра із Дружківки влаштувалася на роботу фельдшеркою в амбулаторії у селі Унів. Чоловік із Харкова, у якого ДЦП, уже працює у місцевій школі вчителем англійської мови. 

Є сім’ї, де з дітьми залишився батько, адже дружина — на заробітках за кордоном. Здебільшого у таких сімей є кредитні зобов’язання, тож гроші треба повертати. Чоловіки не можуть виїхати за кордон, аби заробити копійку. Тож цим займаються жінки. 

Раніше волонтери привозили біженцям у монастир гуманітарну допомогу. "Останні два місяці така допомога нам не надходить, — каже отець Макарій. — Ми їздимо на оптовий ринок за продуктами. На харчі для 35 братів і 50-х людей, які живуть у гостьовому домі, витрачаємо 200 тисяч гривень на місяць. Від держави два місяці отримували компенсацію витрат за тимчасове розміщення ВПО — 30 та 50 тисяч гривень. Також паломники, які приїжджають у лавру, іноді привозять консервацію, овочі, інші продукти, дають пожертви..." 

У перші місяці повномасштабної війни, маючи грошові заощадження, люди, які знайшли прихисток у монастирі, збирали по декілька тисяч на те, щоб компенсувати хоча б частину витрат за комунальні послуги. Нині в більшості з них заощадження вже закінчилися. Проте переселенці намагаються допомагати працею. 

"Є серед них електрики, які ремонтують у монастирі поламані електроприлади — пилосос, електричний млинок для кави. А нещодавно у спортзалі поламану бігову доріжку відремонтували, — розповідає отець Макарій. — У монастирській трапезній замінюють електрокабелі. Також молоде подружжя у ставку ловить рибу. Її у наших морозильних камерах уже досить багато. Маємо навіть експерта з японської кухні, який іноді готує нам суші. Усі намагаються допомагати". 

Настоятель каже, що був лише один випадок, коли доводилося з поліцією виселяти родину з гостьового дому. "Вони влаштували у нас бійку", — каже ієромонах Макарій.

На богослужіння у монастирський храм щодня ходить не більше як 1 — 2% переселенців. Віряни МП, які також тут знайшли прихисток, не відвідують церкву у греко-католицькій лаврі. Кажуть, що розмовляли з батюшками й ті радили не ходити в монастирський храм, бо УГКЦ — іновірці. 

Приємно чути, що в монастирі в такий важкий час вінчають пари, охрещують дітей. "Ми вже декілька пар переселенців повінчали, — розповідає отець Макарій. — Декілька дітей і двох дорослих, які в нас знайшли прихисток, охрестили". 

...Чотири тижні тому в Унівському монастирі оселилася 62-річна пані Ася, яка приїхала з Мелітополя. Її донька з чоловіком та дітьми вже декілька місяців живуть тут. Жінка ж приїхала допомагати доньці, яка нещодавно народила третю дитину. Не знає, чи повертатиметься у Мелітополь. У місті нема газу, а невдовзі — зима. Пані Ася — мусульманка. Проте каже, що не бачить нічого поганого в тому, щоб жити у християнському монастирі. 

"Релігії — різні, а Він — один, — мовить жінка. — Я і в храм монастирський іноді ходжу". 

Майже всі, хто, втікаючи від війни, опинився в Унівській лаврі, тепер намагаються розмовляти українською мовою. Пані Ася каже: "І я продовжуватиму вивчати українську. І вірю, що все в нас буде добре".

Punkt wydawania pomocy rzeczowej dla uchodźców z Ukrainy w SiemianowicachБіженці за кордоном назвали умови, за яких вони готові повернутися додому

Дивись відео Які пільги і допомогу можуть отримати українці в Польщі? Як правильно подати заявку?
ПОПУЛЯРНІ
ОСТАННІ