Василь Яворський народився у Львові. Тут вчився, а потім працював — на телеканалах "Перший Західний", "Еспресо" і "ЗІК". Був співавтором документального проекту "Історія Героя" — про бійців ЗСУ, які загинули на війні, зокрема, про "кіборгів", котрі захищали Донецький аеропорт.
"Ми пропрацювали разом дев’ять років, — розповідає Катерина Радковець, колега загиблого. — Василя цінували за те, що він міг "вирулити" з будь-якої ситуації — наприклад, під час прямих ефірів. Він був не лише режисером монтажу, а й говорив ведучим у "підслушку", що — так, а що — ні. Одне слово, справжній професіонал!
А яким веселим він був! На корпоративах чи днях народження Василь завжди почувався у своїй тарілці. Був дуже комунікабельним, любив гарну компанію".
"Спочатку Василь видався мені грізним дядьком, — усміхається Іван Довгалюк, друг і колега воїна. — Проте коли познайомились ближче, я зрозумів: це людина великої душі! Василь був дуже добрим, завжди старався допомогти.
Коли монтував нашу програму, кликав до себе й підказував, що я роблю не так. Спокійно, виважено все пояснював. Був дбайливим. Ми часто збирались, по п’ятницях ходили "на пиво", довго розмовляли. З ним завжди було цікаво говорити, й він давав розумні поради. Був мені, як старший брат.
Коли в мене народився перший син, то я розповідав Василеві, що не висипаюсь і як це важко все, а Василь сказав: "Старий, пам’ятай, мусиш дружині допомагати! Це не лише її дитина, а й твоя, тож усе маєте робити разом". Завжди згадую його слова".
"Василь був дуже відкритою людиною, — додає Андрій Футоран, кум та друг загиблого. — Мав багато друзів. Зі своєю другою дружиною часто мандрував маленькими містечками Галичини. Любив гори, книги, рок-музику. Від першого шлюбу в нього залишився 14-річний син..."
"Василько дуже його любив, — ділиться Іван Довгалюк. — Коли говорив про сина, то аж погляд змінювався — наповнювався любов’ю і добром. Він йшов на війну заради майбутнього не лише свого сина, а й кожного українця. Василь щиро вболівав за Україну й заради неї віддав своє життя. Казав, що треба робити все для того, щоб наша держава змінювалась і ставала кращою. Як жаль, що війна забирає найкращих!"
Коли говорив про сина, то аж погляд змінювався — наповнювався любов’ю і добром.
"Коли дізналась про загибель Василя, не повірила, — зізнається Катерина Радковець. — Навіть зараз, коли розповідаю про нього, досі не вірю... Так прикро, він же лише два місяці тому одружився...
Дуже важко говорити про нього в минулому часі. Але знаю напевне: він поїхав на війну не просто, бо йому так хотілось, а щоб його син, дружина й усі інші жили у вільній Україні!"
