Після першої ж розмови Юлія та Сергій почали зідзвонюватись щодня. А потім, коли хлопець служив у зоні ООС, кохана приїхала до Краматорська. Там уперше й зустрілися. Це було торік, 29 травня. Тоді й почалися їхні стосунки.
"24 лютого нас підняли по тривозі, ми виїхали до Києва, — пригадує стрілець 72-ї ОМБр. — Вирушили до Горенки, де прорвалась колона ворога. Далі були Ірпінь, Мощун, Лютіж..."
У середині травня їхню групу перекинули в Харків, потім — на донецький напрямок, зрештою — на Луганщину, в бік Попасної. До позиції добирались важко: під обстрілами авіації та артилерії.
"Але бойове завдання ми виконали, чекали наступного наказу, — каже чоловік. — І ось 29 травня, у день річниці зустрічі з коханою, почались обстріли по сусідній позиції, а потім — по нашій. Протягом трьох годин гатили з мінометів, вертольотів, танків. Пригадую, я подивився на годинник — 11.45, тієї ж миті прилетіло в окоп. Усім хлопцям посікло ноги..."
Хтось кричав: "Треба викликати евакуацію", але зв’язку не було. Тож Сергій вирішив дістатись іншої позиції. Раптом позаду нього впала міна. Він упав на спину. Праву руку йому відірвало, ліва не працювала (через перелом лопатки в двох місцях). З обох ніг кров юшила, як вода.
"Спершу я подумав: "Ні! Не зараз!" — пригадує. — Заспокоївся, спробував крикнути, що я важкий трьохсотий... І раптово став задихатися. Зрозумів, що в мене пневмоторакс (від удару в бронежилет порушилась функція легені). Та все ж зубами дістав турнікет і наклав на праву руку... Але закрутити не міг..."
На щастя, військового вдалося евакуювати. Щойно машина рушила, на те місце впала касета "градів"...
Сергія Костюченка привезли в Бахмут. У нього була зупинка серця, але лікарі врятували бійця. За перші два дні йому влили 22 пакети по 300 мл крові й плазми...
Невдовзі подзвонила Юля: "Я все знаю". Сергій розпитував, як вона, як батьки. Про поранення не говорили. Одразу після цього дівчина вирушила в Дніпро, куди перевезли її коханого. "У мене не було сумнівів, що вона приїде. Але я боявся, дуже боявся, що вона не зможе мене таким прийняти", — зізнається.
"Я була готова до того, що буде важко, — каже 23-річна Юля. — Але чітко знала, що в нас усе буде добре, нам усе вдасться. Просто треба бути разом, і ми переживемо всі труднощі".
Коли Юля ввійшла до палати реанімаційного відділення, Сергій побачив, що вона плаче. "Тоді сумніви стали зникати, — каже. — У мене самого потекли сльози".
Юля була поряд щодня від ранку до комендантської години, мила коханого, годувала. Він взагалі не міг рухатися, навіть не вдавалося втримати паперову склянку з водою. Не міг і спати, тож щоночі чекав світанку — часу, коли приїде кохана.
Потім Костюченка перевели в госпіталь у Києві, тамбула вільна двомісна палата, тож Юля весь час була поряд. До столиці приїхала її мама, готувала їм їсти. "Сергій дуже любить смажену картоплю, відбивні, а ще — сирники", — усміхається дівчина.
Два місяці після поранення Сергій провів у ліжку. Весь цей час Юлія підтримувала й підбадьорювала коханого. А якось запропонувала: "Давай одружимося!"
"Ми планували побратися після перемоги, — ділиться вона. — Але я вирішила не чекати. Хотіла вже зараз довести, що Сергій для мене найважливіший, що я ніколи його не покину".
Молодятам видали свідоцтво про одруження. Вони вже обрали дату святкування весілля — 29 травня наступного року — у день, коли почались їхні стосунки й коли Сергій зазнав поранення.
Нині боєць проходить реабілітацію у Львові — в Клінічній лікарні швидкої допомоги. Його дружина, яка винайняла у Львові квартиру, навідується до коханого щодня. Стан бійця суттєво покращився: до поранення він важив 83 кілограми, після — 55, а тепер — 72. Мало того, Сергій самостійно ходить — його ліву стопу утримує ортекс, відновлюється рухливість лівої руки, а завдяки тому, що почав відновлюватись ліктьовий нерв (за словами лікарів, це рідкісний випадок), з’являється чутливість кисті.
"Попереду — протезування, вже зробили пробну гільзу", — констатує боєць і ділиться планами: після лікування хоче побачитись нарешті з батьками, трьома братами й чотирма сестрами, та поїхати з дружиною на відпочинок. Потім планує отримати водійське посвідчення і освоїти фах у сфері ІТ.
"А коли Україна переможе, хочемо народити дітей!" — ділиться Сергій.
Лариса ПЕЦУХ
