"У 2014 році Юра ні на секунду не сумнівався, що має захищати Україну, — каже Сергій Кузьмін, кум і побратим загиблого воїна Юрія Шкабури. — Він мав проблеми із серцем, тож навіть пішов на хитрість, аби пройти військово-лікарську комісію. Саме тоді у складі 95-ї аеромобільної бригади формувався 90-й десантно-штурмовий батальйон, і ми з Юрієм потрапили туди".
Товариші служили у Водяному, Пісках та Опитному на Донеччині. Юрій був на посаді оператора ПТКР (протитанкової керованої ракети). На початку 2015-го, коли був штурм Донецького аеропорту, окупанти били з мінометів, стріляли з танків, а потім почали труїти українських воїнів газом. "Кіборги" трималися. Тоді рашисти попросили перемир’я: вони сказали, що нібито хочуть евакуювати своїх вбитих і поранених, а насправді ж зайшли на територію аеропорту й занесли вибухівку.
"Сталися вибухи, Юрій дивом залишився живим, — каже Сергій Кузьмін. — Він вибрався з-під завалів і, не зважаючи на розтрощену ногу та важку контузію, допомагав іншим пораненим побратимам. Згодом так сталося, що Юру взяли у полон окупанти. Там він пробув місяць. Росіяни били його, двічі імітували розстріл...
Потім Юрія обміняли, він повернувся додому. Я не впізнав його... Він дуже змарнів. Довго лікувався. За станом здоров’я його комісували, дали групу інвалідності".
За ті бої Юрій був нагороджений "Хрестом Доблесті", а про пережите розповів у документальному фільмі "Воїни духу".
У рідній Білій Церкві Юрій Шкабура працював зварювальником на будівництві. У нього народився внук. Однак спокійне життя закінчилося вранці 24 лютого. Молодшого брата дружини Миколу мобілізували, Юрій Шкабура із побратимами теж пішов до військкомату.
"Його не хотіли брати, адже він мав інвалідність. Проте Юра, посилаючись на неабиякий бойовий досвід, таки знову зміг стати до лав армії, — каже друг військового. — Юра був командиром відділення в/ч А4100, що дислокувалася біля столиці. Вони їздили під Чорнобиль на розмінування, виловлювали ДРГ. Потім їх перекинули в Борову на Харківщину, де вони служили у складі 81-ї аеромобільної бригади ЗСУ".
Юрій телефонував рідним щоразу, коли була можливість. А 13 квітня зв’язок обірвався. Є версія, що того дня Юрій зі своїм підрозділом потрапили у засідку під час бойового завдання...
Тіла його та інших військових скинули у піщану яму в лісі у Боровій та закопали. До останнього у загибель чоловіка не хотіла вірити дружина Наталія, сподівалась, що це помилка. Жінка, яка в той час проходила курси хіміотерапії, чекала на диво...
28 травня її спіткало ще одне горе — втрата рідного брата Миколи. "Наталя вірила, що Юра повернеться додому, бо ж не може життя підсунути аж таку несправедливість — втрату двох найдорожчих людей", — каже Сергій.
Втім, після деокупації Харківської області в перші дні листопада знайшли братську могилу. Серед понівечених війною тіл Наталя впізнала свого коханого чоловіка… Йому було 48 років.
Вікторія ТРУДЬКО
– W 2014 roku, kiedy Rosja zaatakowała Donbas, Jura ani przez chwilę nie wątpił, że musi bronić Ukrainy – mówi Serhij Kuźmin, ojciec chrzestny i brat poległego żołnierza Jurija Szkabury. – Miał problemy z sercem, ale mimo to zdał wojskową komisję lekarską. Wtedy powstał 90. batalion powietrzno-desantowy, w którym Jurij i ja zaczęliśmy służyć – dodaje
Towarzysze służyli w obwodzie donieckim. Jurij był operatorem przeciwpancernych pocisków kierowanych. Na początku 2015 roku doznał obrażeń.
– Były eksplozje, Jurij cudem przeżył – mówi Serhij Kuzmin. – Wydostał się spod gruzów i mimo zmiażdżonej nogi i ciężkiej kontuzji pomagał innym rannym towarzyszom. W końcu tak się złożyło, że Jura został wzięty do niewoli przez okupantów. Przebywał tam przez miesiąc. Rosjanie go pobili – opowiada.
Następnie Jurij został wymieniony, wrócił do domu. Nie poznałem go. Był bardzo wyczerpany. Był długo leczony – opowiada Serhij.
Za te bitwy Jurij został odznaczony Krzyżem Walecznych, a o swoich przeżyciach opowiedział w filmie dokumentalnym "Wojownicy ducha".
Jurij Szkabura pracował jako spawacz budowlany w swoim rodzinnym mieście w obwodzie kijowskim. Miał wnuka. Spokojne życie zakończyło się jednak rankiem 24 lutego. Młodszy brat jego żony, Mykoła, został zmobilizowany, do Komisariatu Wojskowego trafił także Jurij.
– Nie chcieli go zabrać, bo był niepełnosprawny. Jednak Jura, powołując się na swoje spore doświadczenie bojowe, ponownie wstąpił w szeregi armii – mówi znajomy żołnierza. – Jura był dowódcą jednostki wojskowej A4100 stacjonującej pod stolicą. Następnie zostali przeniesieni do Borowej w obwodzie charkowskim, gdzie służyli w składzie 81. Brygady Lotniczej Sił Zbrojnych Ukrainy – opowiada.
Jurij dzwonił do swoich krewnych, kiedy tylko miał okazję. 13 kwietnia połączenie zostało utracone. Istnieje wersja, że tego dnia Jurij i jego oddział wpadli w zasadzkę podczas misji bojowej.
Ciała jego i innych żołnierzy wrzucono do grobu w lesie i zakopano. Do końca jego żona Natalia nie chciała wierzyć w śmierć męża, miała nadzieję, że to pomyłka. Kobieta, która przechodziła wówczas chemioterapię, czekała na cud.
28 maja spotkała ją kolejna tragedia - utrata brata Mykoły. - Natalia wierzyła, że Jura wróci do domu, bo życie nie może przynieść takiej niesprawiedliwości – utraty dwóch najdroższych osób – mówi Serhij.
Jednak po wyzwoleniu obwodu charkowskiego w pierwszych dniach listopada odnaleziono masowy grób. Wśród zamordowanych Natalia rozpoznała ukochanego męża... Miał 48 lat.
Wiktoria TRUDKO
