32-річний Микола Матвіїв (прізвище змінено з міркувань безпеки) народився в Енергодарі. Працював на ЗАЕС у відділі дезактивації.
"4 березня, саме у мій день народження, російські війська підійшли до Енергодара, — пригадує чоловік. — На в’їзді місцеві патріоти утворили блокпост, була тероборона з мисливськими рушницями, ще декілька пацанів (майже діти) — з "воздушками" (пневматична зброя. — Авт.). Росіяни закидали нас шумовими гранатами, люди у паніці почали втікати. Через тиждень відбувся проукраїнський мирний мітинг у центрі міста, але його так само розігнали шумовими гранатами... Зрештою, росіяни окупували місто".
Безпосередній керівник Миколи одразу "перевзувся": сказав, що він за "рускій мір", а хто його не підтримуватиме — влаштує їм власну фільтрацію у найкращих традиціях "руского міра".
На щастя, дружина Миколи, донька й теща змогли виїхати з міста протягом першого тижня після вторгнення. Миколі це не вдалося, адже нова "влада" склала списки працівників станції та заборонила виїзд з міста.
Енергодар перетворився у тюрму — з обшуками, розстрілами... Микола каже, що навіть просто розмовляти люди почали дуже тихо, майже не користувалися телефоном, смс призвичаїлися одразу видаляти — про всяк випадок...
"Окупанти з перших днів почали "трусити" весь бізнес, — розповідає Микола. — Підприємцям треба було купити "ліцензію", тобто платити данину. Тож чимало власників принципово закрили свої магазини…
Потім стали зникати люди. Сусідку моєї тещі Юлю, у якої чоловік був у теробороні, у червні вивели з дому в наручниках — і ніхто її більше не бачив. Так само зник мій товариш Ігор, двоє сусідів мого друга... Аж у вересні, коли я поїхав до знайомого в Іванівське лісництво по дрова, побачив там свіжий цвинтар. Десь 40 могил. Без хрестів і табличок, тільки горбики... Ось, ймовірно, де зниклі люди".
Микола пригадує, як орки готувалися до приїзду комісії МАГАТЕ на ЗАЕС. Чоловік саме був на зміні. "Дивлюся — росіяни волочать використану пом’яту ракету й прилаштовують у воронці, хочуть, очевидно, імітувати, що це Україна станцію обстрілює", — каже Микола.
У червні нове так зване керівництво станції почало викликати працівників по одному й натякати, що треба буде підписувати контракти із "Росатомом". Микола вирішив утікати в Запоріжжя. Проте йому це двічі не вдалося. Першого разу окупантам не сподобався вміст телефона чоловіка (там були ознаки проукраїнськості), а другого — історія взагалі абсурдна. На КПП Миколу й двох його колег запитали:
"Звідки ви?"
"З Енергодара".
"А де таке місто? Воно окуповане?"
"Так, окуповане".
"Не окуповане, а визволене!" — сказали орки, після чого відгамселили чоловіків, відібрали всі гроші. Довелося повертатися в Енергодар...
"На початку грудня я вирішив утікати втретє, — каже Микола. — Поїхав маршруткою на Крим. У телефоні почистив контакти, додав російські пабліки, а ще вписав вигадані українські номери: Вася, Пєтя, Марина. І коли мене питали, чи знаю когось, хто "за Україну", дав ці неіснуючі контакти — мовляв, ось, дивіться, я співпрацюю з РФ.
Фільтрацію я проходив дві години: мене роздягли, питали, чому не маю російського паспорта. Я відповідав, що підготував документи, але мені не видали... Сім потів зійшло, поки випустили. З Сімферополя дістався поїздом до Москви, далі — літаком у Калінінград, а потім — автобусом у Гданськ".
Микола додає, що за його оцінкою, в Енергодарі — десь 15 процентів колаборантів від загальної кількості населення, але оскільки більшість проукраїнських людей виїхала, то вони дуже помітні. "Із 35 тисяч залишилося десь приблизно десять, самі пенсіонери, атомники, яких не випускають, і колаборанти. Знаю будинок, де на цілий під’їзд із 46 квартир живе одна бабуся", — каже Микола.
Сім’я чоловіка живе нині в польському Бидгощі. Оселились тут у хостелі, дружина працює тренеркою з плавання. Вони вдячні Польщі за притулок, але мріють повернутися в Енергодар — над яким майорітиме синьо-жовтий прапор. "Я повинен повернутися на ЗАЕС, бо там буде дуже багато роботи з її відновлення", — підсумовує Микола Матвіїв.
Надія ФЕДЕЧКО
