"Мама та вітчим Руслани в 2015 році служили в зоні АТО й мають статус учасників бойових дій, — каже Ангеліна Данілкіна, родичка військової. — Коли почалося повномасштабне вторгнення, родина була в Одесі. Батьки одразу пішли добровольцями на фронт, а згодом, у квітні, — й Руслана".
Спочатку дівчина була прикомандирована до Запоріжжя, де займалась кадрами. Проте робота з паперами не припала до душі. Відтак пішла проситися у 197-й батальйон тероборони. 18-літній дівчині спочатку відмовили, але вона знову й знову телефонувала, приїжджала, тож урешті-решт її взяли.
"Руся (позивний "Сімка") працювала операторкою-зв’язковою, її робочий графік був цілодобовим, — каже пані Ангеліна. — Ви не уявляєте, яке задоволення вона отримувала, коли передавала нашим хлопцям з "мінометки" координати окупантів... Не раз дівчина була на межі життя та смерті. Якось прилетіло в їхній штаб, рознесло половину будівлі... Ударною хвилею Руслану відкинуло від дверей, але вона вижила".
10 лютого Руслана з побратимами виконували бойове завдання. У той час почався мінометний артилерійський обстріл. Осколки однієї з ракет поцілили у пасажирське сидіння, де була дівчина — в результаті вона отримала важке поранення у ногу.
"Ми з чоловіком, старшим братом Русі, були саме разом, коли вона написала "попало в нас". Час йшов на секунди, — пригадує Ангеліна Данілкіна. — Дуже пощастило, що поруч проїжджали дивовижні люди, вони врятували Русі життя. Але вона втратила багато крові.
Після того, як Руслану привезли в лікарню, хірург сказав: "Ще б секунд 10, і ми б її не врятували". У Чорнобаївці Русі ампутували ліву ногу трохи вище коліна. Потім перевезли в Одесу, щоб ми могли бути поруч".
За словами співрозмовниці, у перші дні після ампутації Руслана Данілкіна психологічно почувалась дуже погано.
"Вона казала нам, що не хоче жити, не розуміє, чому залишилась живою. Боялась, що в нових обставинах виявиться нікому не потрібною, — продовжує пані Ангеліна. — Але мій чоловік зумів її підтримати, змотивувати. Він постійно наголошував, що Руся — героїня, що, попри юний вік, вона проявила хоробрість і пішла нас усіх боронити від російської армії. Тому всі нею тільки пишаються.
Зрештою, Руслана заявила, що житиме заради нас та України. Ба більше — після протезування обов’язково повернеться у стрій, щоби перемогти кляту русню. Тільки переживає, чи погодяться на це командири. Проте знаючи, якою наполегливою є наша Руся, я переконана, що й це їй вдасться.
Тепер Руслана хоче бути мотивацією для інших поранених та постраждалих від війни людей, щоб вони не втрачали віру в життя. Вона допомагатиме їм знайти в собі сили, аби впоратися з усіма труднощами".
Вікторія ТРУДЬКО
