Олександр Мацієвський — снайпер 163-го батальйону 119-ї окремої бригади ТрО Чернігівської області. Він народився 1980 року в Молдові, де тоді працювала мама, але в дорослому віці оселився у Ніжині на Чернігівщині. Тут нині мешкає і його мати — Параска Демчук. Жінка має інвалідність. Вона дуже важко переживає втрату єдиного сина, особливо після того, як побачила на відео останні секунди його життя...
Зі слів мами, вона одразу впізнала сина на тому страшному відео, яке випадково побачила в соцмережах. "Я закричала: "Це ж мій Саша!.." Потім подзвонив онук Михайло — син Сашка. У нього була істерика... Він дуже плакав після побачених кадрів", — крізь сльози каже Параска Демчук.
Мама розповідає історію життя свого сина-героя. Виявляється, багато років тому він жив у Росії
"У 2001 році, коли в місті Ленську в Якутії сталася повінь, Олександр вирушив туди відновлювати місто, — розповідає жінка. — Там він познайомився із майбутньою дружиною Юлією, яка теж була родом з України. У них народився син Михайлик".
У Росії в хлопчика почалися проблеми з імунітетом, потрібна була допомога в догляді. Тож діти повернулися до Ніжина, де жила бабуся невістки. "Я теж переїхала з Молдови до них в Україну, — каже мама героя. — Ще молодою я втратила чоловіка, він помер унаслідок ускладнень цукрового діабету, тож моєю віддушиною стали син з невісткою та онук".
У пари, на жаль, життя не склалося — вони розлучилися. Але підтримували хороші стосунки.
До 24 лютого 2022 року Олександр Мацієвський працював у Києві електромонтером. "У перший день великої війни пішов до військкомату, але так сталось, що кілька днів його не вносили у списки військовослужбовців. Тож Олександр буквально добивався того, аби стати бійцем", — каже Сергій Калініченко, начальник служби зв’язків із громадськістю 119-ї окремої бригади ТрО Чернігівської області та побратим загиблого.
"Ви би бачили, як він пишався тим, що він військовий, — каже пані Параска. — Ще коли був у місті на службі, то мене вражало, який він легкий на підйом. Приходив додому зі служби під ранок, спав декілька годин, я швиденько прала та прасувала його форму, він мерщій одягався й бадьорий знову летів до побратимів".
Жінка додає, що син любив історію, гордився, що українці — сини й дочки козацького роду.
"Казав, що буде боронити Україну, бо то його рідна земля, земля його предків", — каже мама. Гасло "Слава Україні", яке промовив боєць перед смертю, було для нього не просто словами, додає пані Параска.
"Це був вислів, який характеризував його повністю, — каже вона. — Він любив Україну. Не раз я благала Сашу: "Синочку, лишись, не йди на війну, я ж сама, здоров’я геть нема". А у відповідь чула: "Мамо, я йду захищати тебе й усіх українців". Це було настільки щиро!.. Він народився у Молдові, тривалий час жив у Росії, але був готовий віддати життя за Україну..."
Після Чернігівщини Олександра Мацієвського та інших бійців відправили на Донеччину. "Про те, що син служить у гарячій точці неподалік Бахмута, він мені не зізнавався, — веде далі мати. — 29 грудня об 11-й годині син востаннє мені зателефонував. Спитав, як моє дорогоцінне здоров’я? І більше я його не чула..."
Пані Параска каже: Саша ніби відчував, що його чекає. Не раз наголошував: "Я у полон, мамо, не здамся. Як буде граната, ще 5 ворогів із собою заберу". "Тільки в той момент, як його вбивали росіяни, у нього не було такої можливості. Ось та фраза "Слава Україні" — це був крик його душі", — каже жінка.
"30 грудня Олександр та ще четверо бійців отримали завдання зайняти одну з позицій ближче до Соледару, але назустріч їм вирушили російські військові, — розповідає Сергій Калініченко. — Почався бій. Десь в обід зв’язок із групою обірвався. Ми досі не знаємо, як саме Олександр потрапив у полон, але є припущення, що він міг отримати контузію, тож на якийсь час знепритомнів, або ж у нього закінчились боєприпаси..."
Командир взводу, в якому служив Олександр Мацієвський, характеризує його як дуже відповідальну людину. "Я завжди знав: якщо Маціку дати завдання — він однозначно все виконає, — каже командир. — Це людина, яка би добровільно ніколи не здалась у полон. На відео в його погляді читалось, що він хоче бодай якось зробити боляче ворогові. І його слова "Слава Україні" виявились потужнішими, ніж будь-яка зброя".
Тіло Олександра Мацієвського обміняли. Поховали його в Ніжині з військовими почестями.
"Після загибелі сина я все допитувалась у побратимів про обставини того бою, хотіла подробиць. Душа не заспокоювалась, — каже мати. — І мені здається, що тут втрутились небеса та Господь — і я таки дізналась правду про загибель сина. Той розстріл я наче сама пережила... У погляді Сашка я прочитала: він розумів, що це вже кінець, але зламатися і піддатися не схотів. Такий хоробрий вчинок — у цьому весь мій Сашко, тільки він би так зміг".
Президент України присвоїв Олександрові Мацієвському звання Героя України. Посмертно. А Міністерство закордонних справ та євроінтеграції Молдови, громадянином якої був воїн, засудило воєнний злочин російських окупантів.
