Незадовго до загибелі Ростислав і Владислав подзвонили батькам: "Тату, мамо, простіть, якщо ми перед вами провинились. Ми навряд чи вистоїмо. Сили нерівні, йде ціла колона російських танків на нас"
"Ростислав молодший за Владислава на 1 годину 15 хвилин. Сини були різними — і ззовні, і характерами, — розповідає мама Героїв Олена Бойко. — У Ростика спокійний та врівноважений характер, Владик — більш емоційний та ініціативний. Змалечку хлопці ніколи не розлучались: у школу ходили разом, гуляти теж, любили грати на гітарі й співати, мали гарні голоси".
Після закінчення 9-го класу Великобалківської гімназії у Кропивницькому Ростислав та Владислав заявили рідним, що вступатимуть у суворівське училище.
"Ми не заперечували. Та під час проходження медичної комісії в училище хлопців не взяли — через проблеми із зором. Пам’ятаю, як після такого рішення сини плакали, — каже мама. — На сімейній нараді ми заспокоїли Влада та Ростика, пояснили, що є чимало інших гарних професій, які потрібні суспільству. І зійшлись на тому, що можна навчатись у будівельному технікумі. Сини погодились.
Після закінчення технікуму хлопців призвали до армії. Завдяки своїй наполегливості вони потрапили в десантні війська, служили в Миколаєві. Після демобілізації, у 1999 році, вступили у миротворчі війська. Рік служили у Лівані, займались розмінуванням. Проявили себе гарно, за що були нагороджені медалями секретаря ООН".
Повернувшись додому, брати вступили на юридичний факультет у Київський університет внутрішніх справ. Працювали у слідчому відділі поліції в рідномуКропивницькому.
"У 2015 році Ростислав та Владислав заявили, що підуть туди, де вони потрібніші. Підписали контракт із ЗСУ й несли службу в 57-й окремій мотопіхотній бригаді імені кошового отамана Костя Гордієнка на посадах командирів БТР, — продовжує мама. — У травні 2021 року їхня бригада вирушила на Луганщину, де у Біловодську їх і застало повномасштабне вторгнення".
24 лютого сержант Ростислав Бойко і старший сержант Владислав Бойко вирушили на підмогу прикордонникам. Коли сини перестали виходити на зв’язок, пані Олена з чоловіком почали їх шукати. У частині стверджували, що командири БТР могли потрапити в полон.
"Моїх синочків лише через рік знайшли волонтери, які займаються пошуком військових, на території окупованої Луганщини, — каже мати. — З’ясувалось, що після того бою місцеві поховали їх, так вдалось хоча б зберегти тіла, провести ДНК-експертизу і перепоховати Ростика і Владика. Вони народилися в один день і разом покинули цей світ...
Єдина втіха тепер — це мої прекрасні онуки. У Владислава залишились 23-річний син Даниїл, який теж воює, та 14-річний Тимур. У Ростислава — 18-річна дочка Єлизавета, котра здобуває юридичну освіту, та 10-річний Михайло. Втішаємо одне одного й разом переживаємо цю страшну втрату..."
