Ростислав Процанін народився і виріс у Львові. У 1999 році висвятився на священника, служить у Вінницько-Тульчинській єпархії ПЦУ. У 2014 році став капеланом і відтоді постійно їздить до захисників на передову.
"Ще під час АТО і чергової поїздки на Донеччину я похрестив у лікарні малюка, від якого відмовились батьки. За попередніми прогнозами, ця дитина була приречена, — розповідає отець Ростислав. — Однак Бог та медики зробили справжнє диво. Лікарі вирішили назвати хлопчика Ростиславом на мою честь. А по батькові — Івановичем, на честь мого колеги, священника з Погребищенської громади отця Івана Мельниковича. Ми постійно підтримуємо Ростика. Йому вже п’ять років. Слава Богу, росте. А його названий батько — шахтар з Донеччини — мужньо боронить Україну".
Перший день повномасштабного вторгнення застав отця Ростислава на фронті, під час волонтерської місії у військовій частині на кордоні із Кримом.
"Удосвіта загули ракети, почався страшний обстріл. Хлопці відправили мене додому, а самі — за зброю та у бій. На жаль, декого з цих героїв уже немає з нами, — каже капелан. — Серед них — і військовий, якого я охрестив. Він розповідав мені, як любить дітей, що хоче мати велику родину і найбільше мріє, щоб настало мирне життя. Ще якийсь час ми тримали зв’язок. Але коли його підрозділ перекинули на Донецький напрямок, воїн загинув. Я навіть не знаю, де його могила..."
В окопах отець Ростислав не раз сповідав воїнів та вчив молитися. А одного разу на фронті вінчав молодят. "Нареченою була жінка з Київщини, яка спочатку волонтерила, а потім стала військовослужбовицею і навіть виконувала обов’язки командира. На фронті вона зустріла своє кохання. На жаль, минулого року її чоловік загинув у бою. Але вона не зламалася і з Божою та людською поміччю продовжує службу. Ми постійно контактуємо з нею, молимось за всіх хлопців та за її чоловіка".
Отець Ростислав не лише духовно підтримує наших воїнів, а й збирає і передає на фронт допомогу: від бронежилетів та тепловізорів — до предметів особистої гігієни і продуктів харчування.
"Ми — священники, капелани, волонтери — ще дев’ять років тому організували волонтерський хаб у невеличкій громаді на Вінниччині, — розповідає отець Ростислав. — Пригадую, як у піст я молов сало з часником. Знаєте, яке це випробування? (Усміхається). А червоно-чорний стяг, який освятив у новозбудованому храмі й передав нашим воїнам, тепер майорить на одному з блокпостів на Донеччині. Як оберіг.
Та головна нагорода для мене — коли наші герої та героїні вертаються живими додому. Завжди молюся за це. І непохитно вірю в перемогу".
