Микола Шиптур родом з Івано-Франківська. Тут познайомився зі своєю дружиною Юлею, тут у них народився син Сергій. Коли взимку 2014 року на Майдані пролунали перші постріли, Микола поїхав до Києва, де, зокрема, охороняв КМДА, пише газета "Експрес".
"У березні мене та ще трьох майданівців попросили поїхати в Крим на санкціоновану акцію з нагоди 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Оскільки на мітинг їхали переважно жінки, ми мали їх охороняти, — пояснює 45-річний Микола Шиптур. — 9 березня 2014 року біля пам’ятника Тарасові Шевченку в Севастополі зібралося чимало людей у вишиванках, з українськими прапорами й з плакатами на підтримку України".
Учасники мітингу читали вірші, співали пісні. Невдовзі до місця проведення акції приїхало декілька автобусів з чоловіками — начебто місцева самооборона. "Вони плювали у наш бік, кидали недопалки у натовп, погрожували, що ми сюди приїхали по смерть і звідси вже не виїдемо, — продовжує Микола. — Під кінець мітингу провокатори нас оточили, словесна перепалка переросла в бійку".
Майданівцям вдалося втекти, але сутички з "самообороною" продовжились ввечері, неподалік квартири, яку орендували активісти. Миколі зламали палець, завдали численних ударів по голові та інших частинах тіла. Невдовзі на місце події прибула міліція. Миколу повезли у райвідділ. Вимагали підписати зізнання, що він — член диверсійної групи. Чоловік відмовився.
28 квітня 2015 року окупаційний Гагарінський районний суд Севастополя засудив Миколу Шиптура до 10 років колонії суворого режиму. Українця звинуватили в незаконному перевезенні зброї та замаху на вбивство. Після апеляції суд зменшив покарання — до 9 років.
Перші чотири роки в’язниці Микола провів у відділенні з рецидивістами. Далі перевели в інше відділення, де утримували раніше несудимих. Аби не падати духом, чоловік займався спортом — відтискався, працював на брусах, читав книжки. Усі ці 9 років Микола таємно зберігав найдорожчий на той момент скарб у житті — срібний хрестик, який йому подарувала бабуся ще 20 років тому. На жаль, онука з неволі вона так і не дочекалася.
"Мати дорогоцінний метал у колонії заборонено, тож коли приходили працівники адміністрації, я ховав хрестик у кишеню, а коли вони йшли, то одягав на шию. Я вірю, що цей хрестик оберігав мене й завдяки йому я залишився живим", — каже чоловік.
Найважчими днями в колонії для Миколи виявився початок повномасштабного вторгнення. "Тут був доступ лише до російського телебачення, по якому постійно розповідали, що України вже немає, — згадує Микола. — Українців називали найманцями, фашистами, нацистами..."
У березні цього року Миколу звільнили, оскільки закінчився термін позбавлення волі. Представники міграційної служби РФ відвезли його в Ростовську область у Центр тимчасового утримання іноземних громадян, де він перебував ще майже два місяці.
Побачивши чоловіка після дев’яти років розлуки, дружина була шокована. "Він виглядав страшенно втомленим, схуд на десять кілограмів. Але головне, що нарешті ми разом!", — переконана Юлія Шиптур.
"Вони вкрали у мене дев’ять років життя, — додає політв’язень. — Коли я востаннє бачив свого сина, він був зростом мені по пояс, а зараз — вищий за мене. Я пропустив його дев’ять днів народження, пропустив, як він став чемпіоном України з боксу, як вступив у Київський політехнічний університет... Тепер намагатимусь надолужити та компенсувати всі ці роки".
