Wersja polska znajduje się poniżej.
Пан Максим з сім’єю з шести осіб їхав з України до Срокова шість днів, а група жінок з дітьми, які приїхали сюди, рятуючись від війни, не приймали ванни три тижні. «Ви повинні бачити вирази їхніх облич, коли вони виходили з ванни з рушниками на головах!» – заявила пані Єва, яка керує центром для біженців у гміні Сроково.
Польський фонд міжнародної допомоги (PCPM) у рамках програми фінансової допомоги біженцям з України налагодив співпрацю зі створеним пунктом допомоги у Кентшинському повіті. Завдяки фінансуванню американської організації CARE, гості з України у квітні отримали допомогу, яка полегшить їм орієнтацію в новій реальності та допоможе вирішити, залишатися там чи продовжити подорож далі.
Група жінок разом із сільським головою Соланки та головою ґміни Сроково на півночі Польщі, в колишній початковій школі, створили місцевий центр для людей, які тікають від війни в Україні, яку розпочала Росія. «Це був четвер. Вже в день нападу Росії на Україну я викликав групу антикризового управління, і ми домовилися про дії, які будуть виконувати наші муніципальні підрозділи. Того ж дня ми вирішили підготувати об’єкт для прийому біженців», – розповів Марек Ольшевський, мер Вармінсько-Мазурської ґміни Сроково. «Наступного дня я пішов на консультацію до старости, де я передав інформацію, що ми будемо готувати стару школу для такої мети, а потім Агнешка Кєда, голова Соланки, разом із двома радниками приступили до реалізації цього проекту", - додав він.
«Вранці у нас була зустріч, а опівдні ми вже йшли по магазинах, щоб облаштувати об’єкт, щоб він був готовий до гостей, тому в перший день все було замовлено: спальники, подушки, ковдри», – радник Анна, співтворець ініціативи.
На запитання, чи були в організаторів пункту для біженців проблеми з реалізацією проекту, голова ґміни відповів ствердно. «Були знаки питання. Чи вдасться це взагалі, чи зможемо ми вчасно зібрати необхідне обладнання» – повідомив Ольшевський. «А тим часом багато людей виявили неймовірну доброту. Місцева лісова інспекція та добровільна пожежна команда простягли руку, і ми скористалися цією допомогою», – сказав він. «Прості люди запропонували нам пральні машини, холодильники, навіть посудомийку знайшли!» – зауважив він.
«Реакція громади перевершила наші очікування. Велика подяка всім, хто хотів долучитися до цієї допомоги.? Багато людей дійсно зробили свій внесок у це місце, щоб люди, які приїжджають сюди, могли перевести дух після того, що з ними сталося », – подякував адміністратор комуни.
«Будь ласка, слідуйте за мною, я покажу вам, як ми все організували», - запропонувала Єва, координатор співпраці з центру PCPM. «Потреби біженців різні. Ми намагаємося створити для них домашню атмосферу, людям тут подобається», – оцінила вона. «Ми, волонтери, ми тут щодня. Ми вирішуємо проблеми на постійній основі. Коли ці люди прийшли сюди вперше, у них був страх в очах», – каже волонтер Люцина, медсестра за фахом. «Першим сюди прийшов пан Максим, сім’я з шести осіб. Це було 11-го березня. До кордону з Чернігова вони їхали чотири дні. Спочатку вони опинилися в центрі в Легіоново, де більше не було місць. Їм довелося йти, поки вони не знайшли нас», – продовжила вона. «Максим за фахом лікар-стоматолог, зараз ми в процесі отримання дозволів на роботу. Справа знаходиться в МОЗ. Ми також намагаємося облаштувати квартиру для нього та його родини в цьому районі, можливо, вони скоро будуть жити тут неподалік, у Срокові», – додала вона.
«Прибуття подібне, біженці починають з самого елементарного. Ми даємо їм білизну, одяг, тапочки для душу, це прості речі. Потім наступні кроки. Починаємо оформляти документи, папери, перекладати, координувати заходи, пов’язані з фінансовою підтримкою», – розповіла Барбара, інша мешканка комуни, яка допомагала на місці. «Тепер ми знаємо, як це зробити, але спочатку було важко. Ми боялися, як до нас ставитимуться чиновники, як ми будемо ладити з цими установами», – розповіла вона.
На запитання, хто гості, які приїжджають до комуни, економки згадали низку різноманітних професій. «У нас є пекар, перукар, викладач художньої академії з Маріуполя; є один пан - робітник фізичної праці з шістьма дітьми », - описали вони. «Один з наших вихованців уже здобув незалежність і знайшов роботу неподалік, у Венгожево. Інший наш гість – пан Павло, лише через два дні з нами, виїхав на роботу в околиці Мронгово. Йому запропонували роботу з квартирою на фермі. Він уже займається формальностями, пов’язаними з перебуванням у Польщі», – пояснив співкеруючий директор центру.
Ше одна з біженців, це пані Юля. Вона проводить заняття з малювання для дітей. «Їхні малюнки наповнені червоним і чорним, ніби ці діти виливають свій військовий досвід на папір», - сказала пані Мілена. «Юля приїхала до нас автобусом 8 квітня завдяки вашій участі (PCPM). За фахом вчителька, до війни працювала в школі. Вона вчить тут дітей квілінгу.
Я дізналася, що то взагалі таке, тільки тут на місці – зізналася вона. «Це таке художнє, декоративне крутіння паперу. Використовується багато матеріалів, малють фарбами на тканині. Діти зосереджені на заняттях з цією жінкою», – уточнила вона.
«Ця жінка часто проводить заняття з нашими польськими дітьми. Вони приходять сюди в загальну кімнату і разом роблять малюнки та картини, які тут можна побачити», - розповіла інша господиня.
«Зараз у центрі тридцять вісім людей, на всю комуну близько сотні. Інші люди знаходяться в приватних квартирах. Їх підтримують і волонтери, і звичайні люди», – сказав голова Срокової, вказуючи на виклики, з якими стикається комуна. Деякі люди, які до нас потрапляють, несуть важкий багаж; ці люди потребують психологічної підтримки. Нам пощастило, що жінка, яка працює з нами в центрі соціальних служб, є психологом і знає українську мову».
У розмові Ольшевський зазначив, що багато людей, які приїхали до Срокова, вже знають, що повертатися нема до чого, бо їхні будинки зруйновані. «Скажімо, пані Юля з Луганська. Каже, що могла б повернутися додому, лише якщо місто знову стане українським. Я не хочу жити в Росії». За його словами, дехто з гостей встигає знайти роботу в цьому районі, а хтось уже виїхав: Прага, Мюнхен, Лондон. У рамках кампанії возз’єднання сім’ї одна група незабаром поїде до Молдови, а в кінцевому підсумку – до США.
«У нас специфічний ринок праці, важко знайти роботу. Це не Варшава, це не велике місто. Тут є Вармя і Мазури, тут справді бідні райони, колишні держгоспи», – пояснюють PCPM ситуацію в регіоні два волонтери.
Опитувані також поділилися своїми особистими відчуттями, пов’язаними з роботою. «Особисто я проводжу тут менше часу, я занадто чутлива, щоб бути тут. Як прийду сюди, відразу починаю плакати, тому йду якнайшвидше, щоб ніхто не бачив цих сліз. Допомагаю в доставці різних речей. Мені їх так шкода, що я не можу з цим впоратися, тому моя допомога дещо інша. Я приношу якісь речі, роблю доручення в місті, але мене тут немає», – прокоментувала Вєслава.
«Я, у свою чергу, наблизилася з ними. Ця допомога тепер настільки стала частиною мого життя, що якби вони раптом зникли, то стало б в цьому житті, я не знаю, порожньо. Ми стараємось з усіх сил. Ми тут постійно на зв’язку, і, як пані Єва постійно повторює "немає нічого неможливого", ми даємо поради і сподіваємося, що так буде і надалі», – розповіла інша домогосподарка.
«Ми повинні допомогти.? Можливо, колись і ми потребуватимемо допомоги», – коротко відповіла на запитання інша з волонтерів, пенсіонерка, пані Зофія.
На запитання, як довго керівники центру збираються його вести, усі одноголосно відповіли: «Наскільки потрібно, але, сподіваюся, якомога коротше. На жаль, ми не бачимо в людях радикального оптимізму щодо швидкого завершення цієї війни».
«Нещодавно я зіткнувся з приказкою, яка добре ілюструє, як тут треба допомагати – "треба обіймати, але не душити"», – додав голова Срокова. Ми не хочемо їх заласкати до смерті, ми намагаємося створити для них умови, де б вони могли трохи віддихатися, мали відчуття незалежності. Думаю, зараз це їм потрібно», – оцінив він.
«Наразі розмовляв зі старостою та воєводою, на найближчий час облаштовуваємо в закладі спортзал, щоб у разі потреби тимчасово розмістити ще більшу групу біженців. Зараз ми можемо підготувати ще півсотні місць. Воєвода надав ліжка, матраци та спальні мішки, також готуємося до різних варіантів, які можуть виникнути», – запевнив співрозмовник.
Для цілей репортажу змінено імена героїв – PCPM. Інтерв’юер: Станіслав Аєвський (PCPM)
"Miejsce odpoczynku" – PCPM wspiera ośrodek pomocy uchodźcom z Ukrainy
Pan Maksym z sześcioosobową rodziną jechał z Ukrainy do Srokowa sześć dni, z kolei grupa kobiet z dziećmi, która tu dotarła, uciekając przed wojną, nie brała porządnego prysznica o trzech tygodni. - Powinien pan zobaczyć te ich miny na twarzach, gdy wyszli z kąpieli w ręcznikach na głowie! – stwierdziła współprowadząca ośrodek dla uchodźców w gminie Srokowo pani Ewa.
Fundacja Polskie Centrum Pomocy Międzynarodowej (PCPM) w ramach programu pomocy pieniężnej dla uchodźców z Ukrainy nawiązała współpracę z powstałym punktem pomocy w powiecie kętrzyńskim. Dzięki finansowaniu zapewnionym przez amerykańską organizację CARE, goście z Ukrainy w kwietniu otrzymali pomoc, dzięki której prościej będzie im się odnaleźć w nowej rzeczywistości i podjąć decyzję o pozostaniu na miejscu, bądź dalszej podróży.
Grupa kobiet wraz z panią sołtys Solanki i wójtem gminy Srokowo na północy Polski w dawnej szkole podstawowej stworzyli lokalny ośrodek dla uciekających przed wywołaną przez Rosję wojną w Ukrainie. - To był czwartek. Już w dniu rosyjskiego ataku na Ukrainę zwołałem zespół zarządzania kryzysowego i ustaliliśmy działania jakie będą prowadzić nasze gminne jednostki. Jeszcze tego samego dnia postanowiliśmy, że będziemy przygotowywać obiekt do przyjęcia uchodźców – opisywał Marek Olszewski, wójt warmińsko-mazurskiej gminy Srokowo. - Następnego dnia udałem się na konsultacje do pana starosty, gdzie przekazałem informację o tym, że będziemy przygotowywać dawną szkołę, a później pani sołtys Solanki Agnieszka Kieda wraz z dwiema radnymi właściwie same zaczęły realizować to zdanie – dodał.
Rano mieliśmy zebranie, a w południe już robiliśmy zakupy, by zabezpieczyć obiekt, by był gotowy na gości, także już w pierwszym dniu wszystko było zamówione, śpiwory, poduszki, kołdry
– wylicza współtwórczyni inicjatywy radna Anna.
Na pytanie, czy organizatorzy punktu dla uchodźców mieli jakieś obawy w związku z realizowanym zdaniem, wójt odpowiedział twierdząco. - Były znaki zapytania. Czy się to w ogóle uda, czy damy radę w odpowiednim czasie zgromadzić potrzebny sprzęt? – relacjonował Olszewski. - Tymczasem, wiele osób wykazało się niebywałą życzliwością. Rękę wyciągnęło lokalne nadleśnictwo, ochotnicza straż pożarna, a my z tej pomocy skorzystaliśmy – mówił i dodał: - Zwykli ludzie oferowali nam pralki, lodówki, nawet zmywarka się znalazła!
- Odzew społeczności przerósł nasze oczekiwania. Wielkie ukłony dla wszystkich tych, którzy chcieli się zaangażować w tę pomoc. Naprawdę wiele osób dołożyło tu swoją cegiełkę, do tego miejsca, by ci ludzie, którzy tu przyjeżdżają mogli złapać jakiś oddech po tym wszystkich co ich spotkało (ze strony Rosji w Ukrainie) – dziękował.
Pierwsi uchodźcy z Czernihowa
Po miejscu oprowadza koordynatorka współpracy ośrodka z PCPM pani Ewa. - Potrzeby uchodźców są różne. Staramy się im stworzyć domową atmosferę, ludziom się tutaj podoba - mówiła.
- My, wolontariuszki, jesteśmy tu każdego dnia. Zajmujemy się na bieżąco problemami. Gdy ci ludzie przyjechali tu po raz pierwszy, w oczach mieli strach – opisywała wolontariuszka Lucyna, z zawodu pielęgniarka. - Pierwszy przyjechał tu pan Maksym, sześcioosobowa rodzina. To było 11 marca. Do samej granicy z Czernihowa jechał cztery dni. Najpierw trafili do ośrodka w Legionowie, gdzie nie było już miejsc. Musieli jechać dalej, aż trafili do nas – kontynuowała. - Maksym jest z zawodu chirurgiem-stomatologiem, obecnie jesteśmy w trakcie załatwiania zezwoleń dotyczące pracy. Sprawa jest w ministerstwie zdrowia. Staramy się też dla niego z rodziną załatwić mieszkanie w okolicy, być może już niedługo zamieszkają oni tutaj niedaleko w Srokowie.
Przyjazdy wyglądają podobnie, uchodźcy zaczynają od najbardziej podstawowych rzeczy. Przekazujemy im bieliznę, ubrania, klapki pod prysznic, to proste sprawy. Później zaczynają się schody, bo wchodzą w grę instytucje. Rozpoczyna się załatwianie dokumentów, papierów, tłumaczeń, koordynacja działań związanych ze wsparciem finansowym
- wyliczała inna pomagająca na miejscu mieszkanka gminy, pani Barbara. - Teraz wiemy już jak to robić, ale na początku było trudno. Obawiałyśmy się, jak potraktują nas urzędnicy, jak się z tymi instytucjami dogadamy – mówiła.
Kim są goście przyjeżdżający do gminy? - Mamy tu panią piekarz, fryzjerkę, wykładowczynię akademii artystycznej z Mariupola; jest jeden pan – pracownik fizyczny wraz z szóstką dzieci – opisywały. - Jedna z naszych podopiecznych już się właściwie usamodzielniła, znalazła pracę niedaleko, w Węgorzewie. Nasz inny gość – pan Pavel zaledwie po dwóch dniach u nas wyjechał do pracy w okolicach Mrągowa. Zaproponowano mu pracę z mieszkaniem w gospodarstwie rolnym. Załatwia już formalności związane z pobytem w Polsce – tłumaczyła współzarządzająca ośrodkiem.
Jedną z uchodźczyń na miejscu jest pani Yulia. Prowadzi ona zajęcia rysunku i malowania z dziećmi. - Ich rysunki pełne są czerwieni i czerni, zupełnie jakby te dzieci przelewały na papier te swoje przeżycia wojenne – mówiła pani Milena. - Yulia przyjechała do nas autobusem 8 kwietnia za waszym (PCPM) pośrednictwem.
Jest z zawodu nauczycielką, pracowała przed wojną w szkole. Prowadzi tu dla dzieci m.in. zajęcia z quillingu. Sama dowiedziałam się, co to w ogóle jest tutaj na miejscu – wyznała. - To takie artystyczne, ozdobne kręcenie papieru. Używa wielu materiałów, maluje farbami na tkaninach. Dzieci są skupione na zajęciach z tą panią – sprecyzowała.
- Ta pani prowadzi często zajęcia z naszymi, polskimi dziećmi. Przychodzą tutaj do świetlicy i razem, wspólnie robią rysunki i malunki, które można tu zobaczyć – wtrąciła inna z gospodyń.
Setka uchodźców w gminie
- Obecnie w ośrodku przebywa trzydzieści osiem osób, w całej gminie jest około stu. Te pozostałe osoby rozlokowane są po mieszkaniach prywatnych. Wsparcia udzielają im wolontariusze i zwykli ludzie – powiedział wójt Srokowa, zwracając uwagę na wyzwania z jakimi się spotyka gmina. - Część osób, które do nas trafia, ciągnie za sobą ciężki bagaż; ci ludzie wymagają wsparcia psychologicznego. Mamy to szczęście, że pani, która z nami współpracuje w centrum usług społecznych jest psychologiem i zna język ukraiński.
W rozmowie Olszewski zwrócił uwagę na to, że wiele osób, które przyjechało do Srokowa, już wie, że nie ma do czego wracać, bo ich domy zostały zniszczone. - Pani Yulia jest z Ługańska. Mówi, że mogłaby jedynie wrócić do siebie, jeżeli miasto znów będzie ukraińskie. W Rosji mieszkać nie chce. Jak opisuje, niektórym gościom udaje się znaleźć zatrudnienie w okolicy, a część ludzi już z wyjechała: do Pragi, do Monachium, do Londynu. Jedna grupa w ramach akcji łączenia rodzin wyjeżdża niebawem do Mołdawii, docelowo pojadą do USA.
- U nas jest ciężko o pracę. To nie jest Warszawa, to nie jest duże miasto wojewódzkie. Tu jest Warmia i Mazury, tu są naprawdę biedne tereny, popegeerowskie - tłumaczą PCPM sytuację zawodową w regionie dwie wolontariuszki.
Rozmówcy podzielili się też osobistymi odczuciami związanymi z wykonywaną pracą. - Mniej spędzam tu czasu osobiście, jestem zbyt wrażliwa, żeby tu być. Gdy tylko tu przyjeżdżam od razu zaczynam płakać, więc jak najszybciej stąd wychodzę, by nikt nie widział tych łez. Pomagam w dostarczaniu różnych rzeczy. Mnie jest ich tak szkoda, że ja sobie z tym nie radze, więc moja pomoc jest trochę inna. Przywożę trochę rzeczy, załatwiam pewne sprawy na mieście, ale tu nie przebywam – komentowała pani Wiesława.
- Ja z kolei się z nimi zżyłam. To pomaganie wpisało się już teraz tak w moje życie, że gdyby oni nagle znikli, to byłoby w tym życiu jakoś tak, nie wiem, pusto. Staramy się jak możemy. Jesteśmy tu w ciągłym kontakcie i jak powtarza pani Ewa 'nie ma rzeczy niemożliwych', dajemy radę i mamy nadzieję, że tak będzie dalej – stwierdziła inna z gospodyń.
- Trzeba sobie pomagać. Być może kiedyś my też będziemy w potrzebie – odparła krótko na pytanie inna z wolontariuszek, emerytka, pani Zofia.
Na pytanie o to, jak długo zarządzający ośrodkiem zamierzają go prowadzić, wszyscy odpowiedzieli zgodnie: tak długo, jak będzie taka potrzeba, choć oby jak najkrócej. Niestety w ludziach nie widzimy jakiegoś radykalnego optymizmu co do rychłego zakończenia tej wojny.
- Ostatnio spotkałem się z takim powiedzeniem, które dobrze obrazuje to w jaki sposób powinniśmy tu pomagać - 'trzeba przytulić, ale nie zadusić' – dorzucił wójt Srokowa. Nie chcemy ich zagłaskać na śmierć, staramy się im stworzyć warunki, gdzie będą mieli trochę oddechu, poczucia samodzielności, niewyręczania we wszystkim. Myślę, że jest im to teraz potrzebne – ocenił.
- Obecnie jestem po rozmowach ze starostą i wojewodą, zabezpieczamy na najbliższą przyszłość jeszcze salę gimnastyczną na obiekcie, by w razie potrzeby tymczasowo przyjąć kolejną większą grupę uchodźców. Jesteśmy teraz w stanie przygotować w trybie awaryjnym kolejne pięćdziesiąt miejsc. Wojewoda dostarczył łóżka, materace i śpiwory, także przygotowujemy się na różne warianty, które mogą się pojawić – zapewniał rozmówca.
Na potrzeby reportażu imiona bohaterów zostały zmienione – PCPM. Rozmawiał: Stanisław Ajewski (PCPM)
