За офіційними даними, з 24 лютого 2022 року польсько-український кордон перетнули понад 9,2 мільйона осіб. Щодня до Польщі в’їжджає близько 20 тисяч українців. Чимало з тих, хто тікає Польщі — це люди, які тижнями чи навіть місяцями жили без доступу до питної води, ховалися в бомбосховищах і, як наслідок, зазнали травматичного досвіду війни, пише OKO.press.
Біженці страждають на ПТСР
"Є різниця між першою хвилею біженців, які втекли на початку війни в Україні, і тією, яка тільки починається. Кожна наступна група українців, які прибувають до Польщі, після багатьох місяців війни більш виснажена, розчарована, перебуває в гіршому стані", — каже Каєтан Врублевський, журналіст і активіст, який з початку повномасштабної війни допомагає українцям.
Професор Міхал Білевич із Центру дослідження упереджень факультету психології Варшавського університету зазначив, що більше половини українців страждають від посттравматичного стресового розладу. "Важливо в першу чергу надати їм можливість лікування", — каже Білевич.
Психолог, президент Польського психологічного товариства в Ольштині Анджей Кендзірскі розповідає OKO.press, що біженці після війни з України відчувають надмірний стрес, переживають посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) і важко адаптуються до нових умов у Польщі. "У біженців часто виникає "синдром вижилого". Ці люди щасливі, що вижили, і водночас відчувають постійний страх за своїх близьких, які залишилися в Україні. Цей страх стає постійним і викликає хвилювання. Вони потребують психологічної та навіть психіатричної підтримки. Бо це серйозні ситуації, які часто вимагають втручання спеціалістів", — каже психолог.
"Все втратило сенс"
Тетяна Бакоцька з 11-річним сином Михайлом та 6-місячною донькою Мирославою втекли з Миколаєва. Вони жилаи з аеропортом Кульбакине, який росіяни атакували ракетами в перший же день війни. Чоловік Тетяни, Руслан Чода, на початку війни в Україні пішов добровольцем в армію, був командиром розвідувального взводу 36-ї окремої бригади морської піхоти. Тетяна ж з дітьми через Одесу та Львів втекла до Варшави, а потім перебралася до Ольштина. Там вона зупинилася в гуртожитку для біженців. Тікаючи від війни, жінка, як і багато інших українських біженців, вірила, що за кілька місяців повернеться додому.
"Але я зрозуміла, що повертатися нікуди. Миколаїв постійно перебуває під обстрілами. Поки що в місті немає води. А я перебуваю у все гіршому психічному стані. Для мене це абсолютно нова ситуація. Це не просто життя на новому місці. Я зрозуміла, що втратила все, що мала. Мені майже 40, і я не маю нічого. Те, чим я займався останні кілька років, втратило сенс. Звідки я беру силу? Я відповідаю за дітей. Я не можу дозволити собі бути апатичною чи поганим настроєм", — каже Тетяна.
Зрештою вона вирішила піти на терапію. "Після звернення до психолога я відчула себе по-іншому. Розмова була приємна. Пам’ятаю, що психолог порадив попри мовний бар’єр спробувати налагодити контакт з поляками. Ще рекомендував менше читати про війну — мовляв, я завжди можу приїхати, якщо буде потреба", — пригадує жінка.
