…Мій телефонний дзвінок застав Марію Бурмаку не в польській, а в українській столиці. Виявилось, зірка на деякий час приїхала до Києва — вперше з часу "релокації" за кордон. Зокрема, для того, щоб взяти участь у важливій родинній події...
— У мого брата в березні народилась донечка, а тепер ось її охрестили, — каже народна артистка України. — Святослав служить у 43-й артилерійській бригаді, але його на два дні відпустили додому. Як і на виписку дитини з пологового. Якраз перед нашим інтерв"ю він знову поїхав на фронт. (Зітхає). Я ж незабаром повернусь до Варшави, де живу з травня.
Як багато українців, я тікала за кордон від війни. Не збиралася нікуди їхати, але... В один із днів біля мого дому в Києві, на Куренівці, впала ракета. Зовсім неподалік. Той момент не зможу забути. Тепер він ніколи не зітреться з моєї пам’яті, розумієте? Це вже — на підсвідомості... Тож три місяці тому я спакувала валізу й поїхала до Польщі.
— Інших варіантів ви не розглядали?
— Ви знаєте, кликали і до Франції, але я вибрала Польщу. По-перше, дуже люблю цю країну. З дитинства батько вчив мене польської мови. Не можу сказати, що володію нею блискуче, але мовного бар'єру не маю. По-друге, до співпраці мене запросила одна фундація. І коли я приїхала до Варшави, одразу закрутилася робота. Виступи перед біженцями, збір коштів для ЗСУ, різні зустрічі. Від шкіл — до храмів. Наприклад, я познайомилась зі священником Войцехом Дроздовичем, який разом із вірянами співав "Червону калину", й зробила потім у костьолі "концерт для ангелів".
* Zdjęcie ze strony Marii Burmaki na Facebooku
— Ви також брали участь у марші подяки полякам, в рамках якого у Варшаві, на Замковій площі, відбувся великий концерт. Це була найбільша ваша аудиторія?
— За кількістю глядачів — так. Участь у тому концерті брали не тільки українські, а й польські виконавці. Акція була досить масштабна... Під враженням від неї я навіть записала польською мовою пісню "Хто я така", а відео проілюструвала фотографіями з маршу подяки... Коли я була в Україні, то знала, що поляки нам допомагають, але не уявляла наскільки. Вони здійснили гуманітарний подвиг!
До речі, благодійні концерти відбуваються не лише у Польщі, але і в інших країнах. Скажімо, я літала до Італії — на Сардинію. Виступала для тамтешнього фонду, який збирає допомогу українцям. Вони надіслали уже три "тіри" гуманітарки: ліки, продукти, одяг, засоби гігієни... Потім це все везуть в Україну ті ж поляки, доставляючи у регіони, що найбільше постраждали.
— А чим вас особисто наші сусіди, якщо не здивували, то, можливо, розчулили?
— Коли я тільки-но приїхала до Варшави, в один із днів у мене сталася панічна атака. Я прокинулася дуже рано. Не могла перебувати в закритому просторі й пішла на вулицю. Просто блукала районом, де оселилася. А потім сіла на лавку, обхопила голову руками й почала плакати. Знаєте, таким чином моя нервова система відреагувала на загальну ситуацію...
І раптом поблизу зупинилася машина поліції. З неї вийшла жінка у формі, сіла біля мене й запитала, чи потрібна допомога? Я лише сказала, що я — з України. Тоді вона обійняла мене і сиділа так доти, поки я не заспокоїлася.... Ось такі якісь маленькі моменти, вони — безцінні.
— Вам близький ритм Варшави? Він такий же, як у Києві, чи довелося звикати?
— Не можу сказати, що я до чогось мала звикати, адже темп свого життя завжди задаю сама. Він у мене дуже активний в Україні (зрозуміло, що до війни) і не менш активний у Польщі. Я постійно у справах. Без вихідних.
До того ж мене запросили працювати на Польське радіо — українська служба. Я готую дитячу програму "Зелена гітара" і дорослу — "Не бійся жити", які вже отримала гарні відгуки. Це не прямий ефір, тому я зробила 20 передач наперед, що дало можливість поїхати на якийсь час додому. Повернувшись же, знову візьмусь до роботи в студії.
Ця справа — цікава, класна і важлива для мене. Адже фінансове питання стоїть нині дуже гостро. Всі ж виступи тепер благодійні, а в мене комунальні не сплачені в Києві та й за оренду житла у Варшаві теж треба платити. Зірка ти чи не зірка... Дуже рада, що знайшла себе у Польщі й змогла інтегруватися. Тож почуваюся там справді добре.
* Zdjęcie ze strony Marii Burmaki na Facebooku
— Наскільки за останні майже пів року ви змінилися? Які зміни вас тішать, а які, можливо, навпаки, лякають?
— З того, що мене лякає: я розумію, що певні моменти, знову ж таки, не зможу стерти з пам'яті. Ніколи. Як і зустрітися з багатьма людьми, котрих знала і яких уже немає. Інколи я пригадую, що вони мені говорили. Причому в моїй голові звучать їхні голоси. Це насправді нестерпно боляче...
У мене чимало знайомих на фронті. Та й брат — на небезпечній ділянці. І ми розуміємо, що це — війна. Тому... Останні місяці , звичайно ж, змінили нашу психологію докорінно. Тепер я волію жити одним днем. Жити й радіти. Якщо чогось хочеться, треба робити це просто зараз. Не чекаючи, що воно колись станеться. Бо "колись "може й не статися.
— Відлік ваших особистих втрат розпочався ще до війни: на початку року трагічно загинув колишній чоловік, який згорів у своєму будинку...
— Ви знаєте, в січні у мене було якесь погане передчуття. Аналізуючи новини, що надходили, я розуміла: насувається війна. Навіть купила "буржуйку" на випадок, якщо нічим буде опалювати житло. (Усміхається). Наді мною всі трохи піджартовували... А потім не стало Діми і я подумала, що те передчуття було пов’язано з його смертю.
Ми були давно розлучені, але у нас спільна дитина, тож, звісно, спілкувалися. Донька дотепер ще не зовсім прийшла до тями. Мої панічні атаки — не до порівняння з тими станами, які пережила вона. Це було дуже, дуже, дуже важко. І це ще одна війна, про яку ніхто не знав, але яку мене довелося вести...
Цей рік справді дуже важкий. Не знаю, як я досі тримаюся. (Усміхається). Скажу вам чесно: життя у Варшаві, воно теж складне — і фінансово, і морально. Так, там не лунають сирени, але хочеться додому. В Києві моєму серцю спокійніше. Тому не виключаю, що в майбутньому працюватиму дистанційно.
— Щодня надходять погані новини з Харкова. Читати стрічку новин ви, мабуть, починаєте з подій у рідному місті?
— Ви знаєте, у Харкові залишились мої родичі — двоюрідний брат, і друзі — наприклад, завідувач хірургічним відділенням обласної лікарні. Він багато оперує, адже постійно є поранені... Чимало людей не виїдуть з міста, бо розуміють, що вони там потрібні... Немає таких слів, якими можна було би передати те, що я сьогодні відчуваю. Харків — мій страшенний біль!
— Маріє, як би ви продовжили речення: "Ніколи не пробачу росії..."?
— Ніколи не пробачу росії нічого! Щодня ми взнаємо про такі речі, які, здавалось би, уже пробили дно в пекло, а виявляється, що можна впасти ще нижче... Ніколи не пробачу смерті своїх друзів. Один із них, скажімо, жив у Макарові: його знайшли з простреленою головою та зав'язаними руками… Ніколи не пробачу Бучі, Ірпеня, Мотижина, Маріуполя. Ніколи не пробачу теракт в Оленівці... Кожного дня відбуваються такі події, які не можна пробачати. Нині немає межі моєї ненависті, розумієте? Це просто... Не знаю, як такий народ може існувати!
