Зі своїх п’ятдесяти восьми років Олег Скрипка тридцять шість присвятив "ВВ". Утім про творчу пенсію співак, музикант, поет, а ще актор та композитор наразі не думає. Він і нині активно гастролює, збираючи кошти на потреби ЗСУ (й не тільки)...
— Я беру участь у благодійних концертах як в Україні, так і за кордоном, — каже фронтмен гурту "ВВ". — Ваш дзвінок застав мене в Чорногорії, а до того були Польща, Німеччина, Франція, Бельгія. Далі маю летіти до Америки... На наші виступи приходять переважно українці. Їх сьогодні в Європі дуже багато. В кожного — своя історія, у багатьох — трагічна. Чимало з них хочуть повернутися додому, але чимало вже не мають куди... Всі важко це переживають, тож відвідини таких концертів — це своєрідна терапія.
— Ви мали виступати у Вінниці в той день, коли місто зазнало жахливого обстрілу. Навіть могли опинитись в епіцентрі... Ви думали над тим, що хтось "там", угорі, відвів від вас небезпеку?
— Це взагалі містична історія. "Приліт" стався біля клубу, в якому мав відбутися наш виступ. Цей заклад — під землею, тож саме туди побігли люди, коли почалося бомбардування... Для мене залишається загадкою: чому ракети влучили саме в те місце і в той момент, коли ми мали зустрітися з організатором. Його поранило, але, слава Богу, швидко прооперували. Нині він ще у візочку, але може розмовляти й готовий знову вести наш мистецький фронт.
— А ви ходили потім до храму? Ну, щоб поставити свічку за порятунок...
— Нині в Україні стільки різних церков! Деякі з них, чесно кажучи, краще обходити дальньою дорогою. Бо поставиш свічку й ще більше притягнеш диявольську енергію. (Усміхається). Тому з такими речами слід поводитися акуратніше... Втім, ви подали хорошу ідею. Ось повернуся з-за кордону й піду до храму.
— Це правда, що вашу дачу поблизу Бучі спаплюжили загарбники?
— На ній жило декілька окупантів. Очевидно, це були офіцери. Судячи з того, що там залишились карти Київської області, а ще — шахи, які вони десь вкрали. Звичайно, це все дуже неприємно. Але не я один опинився у такій ситуації. У багатьох людей будинки і зруйновані, і пограбовані... Я досі не привів дачу до ладу, адже просто немає ресурсу, скажімо так.
До речі, ні унітази, ні пральну машину в мене не поцупили. (Усміхається). Залишили й картини, які, очевидно, не мали для них жодної цінності. А більше нічого там і не було. Я ж людина творча... Думаю, окупантам довелося дуже швидко звідти втікати, адже залишили пів пляшки горілки. Причому розпивали її просто в моєму ліжку. Кажу, це все прикро й неприємно.
— Знаю, що ваші сини-пластуни займаються нині волонтерством...
— Так. І сини, і дружина плетуть сітки, в яких дуже велика потреба. Військові регулярно приїжджають та забирають готову продукцію... Щоправда, тепер сім’я — зі мною, у Чорногорії. Я їх вивіз за кордон і щасливий, що ми разом провели тиждень. Знаєте, війна показала нам усім, наскільки це важливо — країна та родина... Завтра відправляю їх до Києва, а сам, як уже казав, полечу в США.
— Нині довкола багато горя й сліз. За останні пів року ви стали чутливішим чи навпаки — більш товстошкірим?
— Це дуже важко — все пропускати через себе... Щодня стільки жахливих новин. Багато загиблих, багато поранених, окупована частина території, непроста ситуація на фронтах, різні трагедії... І з тим нам треба якось жити. (Зітхає). З іншого боку — це все дає ще більше енергії та бажання допомагати. Усе — задля спільної перемоги!
Це дуже важко — все пропускати через себе...
— Пане Олеже, що сьогодні додає вам оптимізму?
— Спілкування з військовими. Вони — сильні, рішучі й готові йти до кінця. Ми, цивільні люди, заражаємось цим оптимізмом від них і також готові йти до кінця. Тих же, хто сумнівається, не підтримує Україну серцем або ж взагалі став зрадником, — набагато менше... Безумовно, ми переможемо. Неможливо здолати таку країну — численну й потужну. Тим більше, що весь світ за нас та підтримує. І коштами, і зброєю. Тому я переконаний: все буде добре!
Читайте найважливіші новини для українців про життя у Польщі у нашому телеграм-каналі та на сторінці у фейсбук.
