"У Бучі я плакав найбільше": інтерв'ю з воєнним кореспондентом Матеушем Лаховським [ЕКСКЛЮЗИВ]

Польський воєнний кореспондент виїхав з України, щоб висвітлювати війну на Близькому Сході. Зараз він в Ізраїлі, за кілька кілометрів від сектора Ґаза. Матеуш Лаховський в інтерв'ю Ukrayina.pl поділився думками про ціну та наслідки війни. Про Київ, друзів на фронті й сльози.

Одні люди їздять з відпочинку на відпочинок, а ти — від війни до війни. Чи можеш ти жити, не ходячи по краю? Деякі люди також називають це екзистенціальною потребою "більшого адреналіну".

Є й інші способи отримати адреналін. Не треба йти на війну. У мене була перерва між війнами. Після повернення з України я два тижні провів у Польщі. Я не сумую за війною. Мені не вистачає почуття причетності, яке я відчуваю весь час, коли я там, де люди страждають. Зараз я в Ізраїлі, але планую пізніше повернутися в Україну. Перед від’їздом до Ізраїлю я взяв місяць відпустки, щоб попрацювати над написанням книги. Але це важко. Мене тягне до Києва.

Солдати кажуть, що неможливо не думати про війну, якщо ти там був. Ти також відчуваєш, що навіть коли не на фронті, то все ще там подумки? В Ізраїлі не думаєш про Авдіївку та Бахмут?

Я завжди думаю про неї, тому що в мене є там друзі. Хоча їх стає усе менше. На початку жовтня я попрощався з найкращим українським другом, який у мене був там. З 24 лютого я зустрів багато солдатів, з якими спав в одній кімнаті. Це були досвідчені військові. Герої, які воювали за Донецький аеропорт у 2014 році. З півтора десятка - один живий. Мій друг Петро. Ось що мене найбільше болить і хвилює на цій війні. Смерть людей. Якщо зараз в Ізраїлі я веду репортаж про напад ХАМАСу, то в Україні я розповідав про життя, яке добре знав. Люди, до яких я повертався багато разів. Я взяв із собою в Україну не лише рюкзак, а й допомогу. Що могло б їм стати в пригоді в бою. Разом із двома фондами нам вдалося доставити кілька десятків безпілотників, позашляховиків та окулярів нічного бачення. Нещодавно я отримав книжку українського письменника Сергія Жадана з особливою присвятою мені та подякою від морської піхоти. Чесно кажучи, це моя найбільша вдячність. Коли я хотів поїхати в Рим на свій день народження, я не зміг. Я вирішив, що поїду туди після війни. Бо мої друзі на фронті.

Яким тобі запам'ятався Київ і чи плануєш туди повернутися? Мої колеги з України запитують про тебе. Вони помітили, що ти поїхав.

Я обов'язково повернуся туди. Питання не в тому, чи, а коли. Нещодавно згадав, як, перебуваючи в Києві, пішов у кінотеатр. "Оппенгеймер" щойно вийшов. Мені знадобилося п'ятнадцять хвилин, щоб звикнути до вашого дубляжу. Було смішно, як Кіліан Мерфі каже тобі українською "вибачте". В українському кіно немає субтитрів, тільки дубляж. У мене були дивні почуття, коли я виходив з того кінотеатру. Як так? Де я? Тут неподалік падали ракети, а тепер я можу піти в кіно. Коли я приїжджаю до Польщі, я ніби повертаюся в інше життя. В Україні похід у кінотеатр асоціюється з абсолютно незрозумілими почуттями. Це дає відчуття певної тимчасової безпеки. Київ завжди буде для мене особливим місцем.

Ці люди, які загинули в Україні, боролися за свободу. Для кращого світу. За українське суспільство, яке не робитиме старих помилок і змушене буде інакше дивитися на свою історію. В тому числі й важку. Ваш дідусь був волинянином?

Там загинула частина моєї родини. Її вбили на його очах. Але дідусь казав, що тих, хто вижив, врятував від смерті українець. Він сказав, що ненависть - це найгірше почуття. Він повторив, що є хороші й погані українці. Так само як були добрі й погані поляки та німці. Він також повторив, що справа не в національності, а в тому, яка людина всередині. Мене легко було зробити націоналістом, враховуючи історію моєї родини. Такий шовініст, який ненавидить інші нації. Але мені пощастило мати відповідального та мудрого дідуся, який подарував мені багато цінного. Він підняв у мені чутливість.

Ти часто плакав в Україні? Безумовно, є момент, який запам'ятався. Це твоя  можливість сказати вголос, що чоловіки теж плачуть!

Я плакав у Бучі. Цілий день. Я побачив там міцного хлопця, бійця Іноземного легіону, українського спецпризначенця, якого потім поранили. Він сидів і плакав. Він не міг вимовити жодного слова. Жителька Бучі прийняла нас за росіян і плакала, благаючи не вбивати її. Вона плакала, коли ми давали їй їжу, яку вона шукала з трьох тижнів окупації в Бучі. Я бачив дівчинку-підлітка, одягнену як хлопчик, тому що її батьки боялися, що її можуть зґвалтувати росіяни. Я бачив багато тіл убитих мирних жителів. У Бучі я найбільше плакав. Це виглядало як пекло. У Макарові я теж плакав, бо на замінованій "Вагнером" дорозі бачив собаку, яка їла тіло вбитого мирного жителя. Над ними літали чорні круки. Я також плакав під час інтерв'ю. Це якось очищає тебе, я так відчуваю.

Дивись відео Перші дні в Польщі? Поліція радить, як убезпечити себе
Copyright © Agora SA