З’ясовуємо це у розмові з директором Центру зовнішньополітичних досліджень ОПАД Сергієм Пархоменком та директором Інституту соціально-політичного проектування "Діалог" Андрієм Миселюком.
— Чи згодні ви з висновком Європарламенту про те, що Росія підтримує країни, де панує диктатура?
А. Миселюк:
— Так. Європарламентарі констатували, що оформлюється союз країн, які вони називають диктатурами. Ці авторитарні режими протиставляють себе західному вектору, демократизації суспільства і є ситуативними спільниками режиму Путіна. Це насправді привід для того, щоби розробляти конкретні механізми впливу на такі країни. Потрібні дієві санкції проти режимів Білорусі, Ірану та інших країн, які допомагають Москві.
С. Пархоменко:
— Природними союзниками авторитарних режимів є саме авторитарні режими. Для прикладу, Куба була союзником СРСР, на зміну якому прийшла Росія. Білорусь — республіка, створена за зразком БРСР, яка була колонією Радянського Союзу. І нині Білорусь де-факто є колонією Росії.
В Ірану та СРСР був спільний ворог — колективний Захід. Тож логічно, що нині Росія та Іран є чи не найбільш близькими спільниками. Те саме можна сказати і про Сирію.
— Які ще країни, крім перелічених, є союзниками Росії?
С. Пархоменко:
— До союзників РФ належить також Таджикистан, на території якого є чи не найбільша база росіян, якщо не брати до уваги окуповані території України.
Традиційно довірливі відносини Росії з іншими недемократичними державами Центральної Азії, за винятком Казахстану. Вірменія наразі не зовсім підходить під означення "країна з авторитарною формою правління", та й офіційний Єреван є просто заручником, непевним союзником. Натомість із талібами з Афганістану РФ намагається вибудувати контакти. Не забуваймо про КНДР і Китай. Їхні режими, без сумніву, вкрай далекі від поняття "демократія", і вони співпрацюють з Росією.
Союзником РФ на південноамериканському континенті є Венесуела — найменш демократична країна Південної Америки. А ще у латиноамериканському регіоні є Нікарагуа, що регулярно підтримує на міжнародному рівні путінський режим. Особливості всіх цих держав у тому, що вони протягом десятків років були опонентами США. Тож не варто дивуватися, що в Росії саме такі союзники.
Є ще традиційно лояльна Сербія, але після курсу Бєлграда на ЄС Росія перестала бути для сербів головним союзником. Тому Кремль намагається хитати ситуацію в Косові, щоб зупинити євроінтеграцію Сербії і потім, як у випадку з Лукашенком, взяти балканців "під крило", а точніше — "вхопитися пазурами". Не забуваймо і про Угорщину — державу з нереалізованими імперськими амбіціями. Ключова роль Будапешту — блокувати на рівні ЄС і Північноатлантичного альянсу допомогу Україні.
— У чому проявляється співпраця авторитарних країн з Москвою? Що змушує очільників цих держав іти на контакт із Путіним?
С. Пархоменко:
— Підґрунтям для співпраці, як я вже зазначив, є спільний ворог, а точніше, уявлення спільного ворога. Плюс фактична ізоляція на міжнародній арені природним шляхом притягує держави-вигнанниці одна до одної.
Співпраця авторитарних держав має різноманітні форми, а передусім охоплює дипломатичний фронт. Щоправда, окрім Ірану, КНДР, Білорусі, Сирії та (іноді) Нікарагуа, резолюції Кремля в ООН ніхто не підтримує, навіть Китай.
Також важливим елементом є військова співпраця — тут, зрозуміла річ, ключовими партнерами виступають Білорусь та Іран. З цими ж країнами Росія підтримує контакти в економічній галузі, енергетичній та технологічній (надто в цьому зацікавлений Іран).
А. Миселюк:
— Росія ще за часів Радянського Союзу позиціонувала себе як центр сили і впливу на противагу колективному Заходу на чолі зі США. У неї збереглося багато зв’язків з режимами і в Африці, і в Азії і в Південній Америці, які є їй зрозумілими і з якими вона може налагодити співпрацю.
Ця співпраця здебільшого взаємовигідна. Наприклад, Білорусь отримує від Росії величезні знижки на енергоносії й інші економічні привілеї, Іран — потрібні йому ракетні технології. Москва у нинішній скрутній для неї ситуації намагається максимально використати ситуативних союзників, аби вони їй допомагали.
— Як диктаторські режими допомагають Росії у війні проти України?
А. Миселюк:
— Найбільш вираженою є співпраця Росії з Білоруссю. Лукашенко дуже допомагає Путіну в агресії проти України — надає у розпорядження агресора свої військові підрозділи, техніку та боєприпаси. Хоч його країна й безпосередньо не вступає у війну. Так само тісною є співпраця РФ з Іраном, який постачає зброю, зокрема дрони, для використання у війні проти України.
С. Пархоменко:
— Сирія відправляє найманців на війну проти України. Іран, крім того, що постачає РФ ударні дрони, можливо, в перспективі постачатиме і ракети. КНДР ділиться з Росією боєприпасами та спорядженням. Китай — спорядженням і, ймовірно, деякими технологіями, потрібними для російського військово-промислового комплексу. Крім того, китайська макрофінансова допомога поки що не дозволяє економіці РФ обвалитися остаточно.
Щодо підтримки Куби, Нікарагуа, Венесуели, то вона вкрай незначна й переважно обмежується дипломатичним рівнем. Допомога самої Москви тамтешнім режимам є, вочевидь, суттєвішою, ніж підтримка Росією цих держав.
