Без татуся залишилося восьмеро дітей. Історія воїна Петра Панаса, який загинув на війні
Зі своєю майбутньою нареченою Петро познайомився в одному з львівських монастирів. Яна виховувалася там з 11 років, бо її батько помер, мама важко хворіла, брат — неповносправний. "А Петро був у новіціаті в монастирі. Дуже побожна людина, шукав себе у чернечому стані", — розповідає 37-річна Яна Проців.
Згодом він був змушений покинути монастир — старенький батько потребував догляду, а брат — допомоги у господарстві. Мати ж Петра померла, коли йому було чотири роки.
Якось Петро дізнався про страшну історію на той час 14-річної Яни — вона стала жертвою згвалтування й завагітніла. Одразу приїхав, а після розмови сказав Яниній мамі: "Пані Лідо, я прошу руки вашої доньки". Так у 2000 році 14-літня дівчина вийшла заміж за 26-річного Петра.
"Коли народилася моя донечка Настя, Петро дуже радів, — з теплотою згадує Яна. — Любив її сильно, як рідну!"
Через рік у пари народився син Ілля, ще через три роки — донечка Вікторія. Тоді молоді батьки вирішили переїхати зі Львова до села Братковичі. "Петро був справжній газда, любив поратися коло землі, тримав господарку", — розповідає Яна.
Згодом на світ з’явились інші діти — Степан, Камелія, Глорія, Ліза та Естер. Подружжя вважало: дітей має бути стільки, скільки Бог дасть.
"Петро був найкращий тато, дуже любив дітей, — каже Яна. — Проводив з ними весь вільний час, водив на став і вчив плавати, грав у футбол і волейбол, збирав у лісі ягоди".
Жінка зауважує: Камелія дуже потребувала саме батьківської опіки, тож Петро підтримував її як тільки міг. Степана вчив розумітися на грибах, казав: "Аби мамі поганку не приніс". А Лізуня була його улюблена донечка — 11-річна дівчинка не може ходити через ДЦП. Коли батько приходив додому, любив розставляти руки, наче крила коршун, а донечка тягнулася до нього своїми рученятами. "Моє маленьке коршунятко", — казав він до Лізи.
"Зранку ми часто прокидались від запаху оладок, заходили на кухню, а татко вже сніданок приготував, — ділиться теплими спогадами 22-річна Анастасія. — Ще бувало, якщо не доїдали гречану кашу, готував з неї гречаники. Він любив куховарити для нас".
Так склалось, що сім років тому Яна й Петро розлучились, але між ними збереглись теплі дружні стосунки.
"Коли Петро сказав, що збирається підписати контракт із ЗСУ, діти просили його не робити цього, — пригадує Яна. — Я просила: "Петрусю, не треба йти". Він був зварювальником, але вирішив, що має стати воїном. Тоді потрапив на Донецький напрямок.
Після закінчення контракту планував поїхати на заробітки, проте вже за місяць удруге пішов служити у 80 десантно-штурмову бригаду. "Він більше не бачив себе поза армією, — поснює Яна. — Став справжнім воїном".
Минулого літа Петро Панас уперше побачив свою внучку Мію. "Дуже любив її, постійно носив на руках, ніжно примовляючи: "Моя маленька", — ділиться Настя. — Дуже переживав, коли вона хворіла...".
Коли розпочалась велика війна, Петро відправився на фронт. Яна з дітьми знали лише, що він воює у напрямку Краматорська. За можливості дзвонив і писав повідомлення. "27 червня я надіслала татові фото, на якому я з чоловіком і Мією відпочиваємо біля озера, — ділиться Настя. — Він написав: "Файно вам". А я подякувала, бо це все — завдяки йому". Батько ж, як завше, відписував: "Моя донечко, я дуже-дуже тебе люблю".
"Петро завжди непокоївся за своїх дітей, за їхнє майбутнє, — розповідає побратим Роман. — Він був чудовою людиною, справжнім другом, надійним побратимом. У нашому дивізіоні він був Солдатом з великої букви. Багатьом молодим бійцям допомагав, вчив, як діяти, що робити в тій чи іншій ситуації. Його поважали командири й прислуховувались до порад..."
29 червня Петро Панас, який воював у складі 80 десантно-штурмової бригади, загинув поблизу Сіверська, що на Донеччині. Другого липня його тіло привезли до Братковичів.
Яна дуже просила, аби їй дозволили подивитись на нього востаннє. Але рідний брат Петра сказав: "Тобі не треба. Пам’ятай його таким, яким він був".
"Таким він і залишився у моїй пам’яті — світлим, із мужнім поглядом і бородою, чудовим батьком наших дітей", — не стримуючи сліз, ділиться Яна. Від командира жінка дізналась, що Петро Панас врятував життя своїх побратимів, вибігши повідомити усіх: "Обстріл!" То була ворожа артилерія, осколок потрапив у спину в ділянку серця...
Діти дуже важко сприйняли страшну звістку. "Клята війна забрала Петра в нас... Ненавиджу орків, — каже Яна Проців. — Петро — наш Герой, а Герої живуть вічно в наших серцях! Боже, за що ж нам це?.."
Лариса Пецух
48-letni Petro zginął na wojnie. Historia jego rodziny wzrusza do łez
Petro poznał swoją przyszłą narzeczoną w jednym z lwowskich klasztorów. Jana wychowywała się tam od 11 roku życia. Zmarł jej ojciec, a matka poważnie chorowała i nie mogła się nią zająć. Brat z kolei był niepełnosprawny. - Petro był w nowicjacie w klasztorze. Bardzo pobożny człowiek, szukał siebie w zakonnictwie - opowiada 37-letnia Jana Prociw.
Później został zmuszony do opuszczenia klasztoru - jego ojciec potrzebował opieki, a brat pomocy w gospodarstwie domowym. Matka Petra zmarła z kolei, gdy miał cztery lata.
Jana w wieku 14 lat zaszła w ciążę - była ofiarą gwałtu. Gdy Petro poznał jej tragiczną historię, postanowił pomóc. Po rozmowie poprosił jej matkę o rękę Jany. W 2000 roku 14-letnia dziewczyna wyszła za 26-letniego Petra.
- Kiedy urodziła się Nastia, Petro był bardzo szczęśliwy - wspomina ciepło Jana. - Bardzo ją kochał, jak własną - dodaje.
Rok później urodził się ich syn Illa, a kolejne trzy lata potem - córka Wiktoria. Wtedy młodzi rodzice postanowili przenieść się ze Lwowa do wsi Bratkowicze. - Petro był prawdziwym gospodarzem, lubił pracować, hodował zwierzęta - mówi Jana.
Później urodziły im się kolejne dzieci - Stepan, Kamelia, Gloria, Liza i Ester. Para uważała, że "powinno być tyle dzieci, ile da Bóg". - Petro był najlepszym ojcem, bardzo kochał nasze dzieci - mówi Jana. - Spędził z nimi cały wolny czas, chodził z nimi nad staw i uczył pływać, grał w piłkę nożną i siatkówkę, zbierał jagody w lesie - dodaje.
- Nauczył Stepana znać się na grzybach, mówił: "Nie przynoś muchomorów mamie" - relacjonuje Jana. I dodaje, że Liza była "jego ulubioną córką". 11-letnia dziewczynka nie może chodzić z powodu porażenia mózgowego.
- Rano często budził nas zapach placków, wchodziliśmy do kuchni, a tata już przygotowywał śniadanie - 22-letnia Anastasija dzieli się swoimi wspomnieniami. - Zdarzało się też, że jeśli nie zjadaliśmy kaszy gryczanej, to gotował z niej placki. Uwielbiał dla nas gotować - dodaje.
Siedem lat temu Jana i Petro rozeszli się, ale pozostały między nimi ciepłe przyjazne relacje.
- Kiedy Petro powiedział, że podpisze kontrakt ze Siłami Zbrojnymi Ukrainy, dzieci poprosiły go, żeby tego nie robił - wspomina Jana. - Prosiłam: "Petruś, nie warto iść". Był spawaczem, ale zdecydował, że powinien zostać żołnierzem. Wtedy trafił do obwodu donieckiego - dodaje.
Po zakończeniu kontraktu planował jechać do pracy za granicę, ale za miesiąc po raz drugi poszedł do służby w 80. brygadzie powietrznodesantowej. - Nie wyobrażał już siebie poza wojskiem - mówi Jana.
Zeszłego lata Petro Panas po raz pierwszy zobaczył swoją wnuczkę Miję. - Bardzo ją kochał, nosił ją w ramionach - opowiada Nastia. - Bardzo się martwił, kiedy była chora... - dodaje matka dziewczynki.
Kiedy zaczęła się inwazja Rosji na Ukrainę, Petro poszedł na front. Jana i jej dzieci wiedzieli tylko, że walczy w kierunku Kramatorska. Kiedy tylko było to możliwe, dzwonił i pisał. - 27 czerwca wysłałam tacie zdjęcie, na którym ja, mój mąż i Mija odpoczywamy nad jeziorem - opowiada Nastia. - Napisał: „Fajnie wam jest". Podziękowałem mu, bo to wszystko dzięki niemu. Ojciec jak zwykle odpisał: „Moja córeczko, bardzo, bardzo cię kocham" - relacjonuje.
- Petro zawsze martwił się o swoje dzieci, o ich przyszłość – mówi jego kolega Roman. - Był wspaniałym człowiekiem, prawdziwym przyjacielem, niezawodnym bratem. W naszym oddziale był żołnierzem przez wielkie "ż". Pomógł wielu młodym żołnierzom, nauczył ich jak się zachowywać, co robić. Był szanowany przez dowódców - dodaje.
29 czerwca Petro Panas zginął pod Siwerskiem w obwodzie donieckim.
Po przywiezieniu ciała Jana bardzo błagała, by pozwolono jej spojrzeć na niego po raz ostatni. Ale brat Piotra powiedział: - Niewarto. Zapamiętaj go takim, jakim był.
- I taki pozostanie w mojej pamięciu. Dobry, z odważnym spojrzeniem - wspaniały ojciec naszych dzieci - opowiada Jana, nie powstrzymując łez. Od żony dowódcy dowiedziała się, że Petro uratował przed śmiercią życie swoim towarzyszom, zdołał wykrzyczeć „Ostrzał!", nim odłamek z artylerii wroga trafił w jego plecy w okolicy serca - dodaje.
Larysa Pecuch
