"На Схід я почав їздити ще у 2014-му році: надавав медичну допомогу, проводив навчання з тактичної медицини. Коли почалося повномасштабне вторгнення я був під Києвом у Пущі – Водиці. Крім військових там було багато цивільних, яким ми надавали допомогу. А коли нас перевели на Схід, я виконував евакуацію однієї бригади ЗСУ, яка стояла в напрямку Бахмута. Якось лише за один день ми вивезли 16 поранених...
В один з таких днів ми їхали забирати поранених, як раптом почався обстріл. Міна впала в кількох метрах від мене. В результаті я отримав поранення і провів в лікарні два місяці. Зараз я на реабілітації, проте вже готуюся знову їхати до бійців.
Мої дитячі і юнацькі роки прийшлися на той період коли в Україні панував радянський союз. Тоді потрібно було бути таким як всі, одягатися так як всі, де у всіх були схожі зачіски, де ти не мав права ходити до церкви. Населення різних країн перемішували між собою, щоб ми усі були ніякі, сірі радянські люди. Нарешті ми цього позбуваємося, але сьогодні триває останній бій. Ми — незалежні, але нам цього не можуть пробачити.
Ми платимо велику ціну за нашу свободу. Особливо я це відчув у 2014-му році, в період Революції Гідності, коли загинула Небесна сотня.
Україна обов'язково переможе, бо в українців є внутрішня свобода, якої немає у росіян. Водночас я хотів би, щоб ми навчилися поважати самі себе. Нам дуже сильно не вистачає цієї поваги, яка би перетворилася на вимогу поваги від оточуючих. Звідси і моє гасло для українців: як співають ТНМК та Брати Гадюкіни, "Най більшає вашій любові!"
